— Звідки бог несе, Тарасе? Тарас зупинився.
— Здоров, Кирдяго! Здоров, Густий! Тарас зліз з коня.
— Здоров, Ремінь!
Лицарі поцілувалися взаємно.
— А як Касян? Як Бородавка? Як Колопер? Підситок?
І почув тільки Тарас, що Бородавку повісили, що з Колопера зідрали шкуру під Кизи-Керменом, а Підсит-кову голову відіслали в бочці до самого Царгорода. Похилив голову Бульба і замислено промовив:
— Добрі були козаки! Хай царствують!
Кошовий отаман Запорозької Січі сидів у сінях і кришив тютюн на низенькому пеньку, що правив, очевидно, за стіл. Біля нього сидів писар і підчиняв гусяче перо. За ним стояли дужі загорілі люди, що прийшли, очевидно, здалека. Це новаки. Тут їх приймали в Січ.
— Здорові були, пане кошовий!
— Здоров був!
— Прийміть до товариства.
— Ага... У Христа віруєш?
— Вірую.
— І в святу тройцю?
— Вірую.
— До церкви ходиш?
— Ходжу.
— Ану, перехрестись. Прибулий хреститься.
— Добре. Ну, йди до куреня, куди сам хочеш.
— Здорові були! — сказав другий приходець. Повторення цієї нескладної церемонії прийняття до
Січі перебив прихід Бульби. Судячи з усього, Бульба і кошовий були не тільки одного приблизно віку, але й довго один одного знали.
— Здоров був, пане кошовий!
— Здоров, Тарасе... І в святу тройцю віруєш?
— Вірую,— відповів козак.
— Сідай... І до церкви ходиш?
— Ходжу.
— Еге-е. Що я бачу? Пан кошовий тютюнець готує.
— Ану перехрестись... Так... Іди вибирай курінь. Козак пішов, пішов і писар. Тарас і кошовий лишилися вдвох.
Бульба сів проти кошового і помацав тютюн.
— Добрий тютюн.
— Еге,— протяг тоненьким тенорком кошовий.
— З таким тютюном, та з доброю люлькою, та з добрим товариством... А?.. Слухай, Демиде, ти знаєш, що я думаю?
— Знаю.
— Як знаєш? — здивувався Бульба.
— Ти хочеш погуляти з запорожцями.
— Ну, скажи на милість. Як це ти дізнався?
— А так дізнався, що гуляти ніде,— сказав кошовий, вийнявши з рота маленьку люльку й чвиркнувши набік.
— Як-то ніде? Можна піти на Туреччину або на татарву!
— Не можна.
— Як не можна?
— Так. Ми обіцяли султанові мир.
— Так він же бусурман: і бог, і святе письмо велять бити бусурманів.
— Не можна. Присягали нашою вірою. Не маємо права.
— Як ти кажеш — не маємо права? От у мене двоє синів, обидва молоді. Ще ні разу не були на війні, а ти кажеш — не маємо права, кажеш — не треба.
— Ну, вже не годиться так.
— Так. То, виходить, годиться, щоб пропадала марно козацька сила без доброго діла, щоб не було з неї вітчизні ніякої користі? То для чого ж ми живемо? На якого дідька ми живемо? Ти чоловік розумний, тебе недурно вибрали на кошового. Розтлумач мені, для чого ми живемо?
— А війні все-таки не бувати, ось поглянь...— відповів кошовий, показавши на листа.
Тарас узяв лист, читає півголосом:
— "Я, султан турецький, син Магомета, брат Сонця і Місяця, володар царства Македонського, Малого і Великого Єгипту, цар над царями... м-м... наказую вам..."
— То не бувати війні? — спитав знову Тарас.
— Ні.
— То вже й думати про це годі?
— Годі й думати.
— Ну, добре,— сказав Бульба і пішов.
Зібравши чималий гурт найодчайдушнішого вояцтва, що не раз шарпало Анатолійські береги, тонуло в Чорнім морі, бряжчало кайданами на турецьких галерах, прикуте до важких опачин, запалювало люльки на каф-ських, козловських і сінопських пожежах і все ж таки поверталося порубцьоване, і покарбоване, і невичерпно веселе до Січі-матері,— зібравши, отже, гурт отакого вояцтва навколо горілчаної бочки і посадивши серед них хитрого пройдисвіта рибалку — поета-писаря, Тарас склав султанові таку відповідь на його грізне послання:
— "Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і самого люципера секретар! Вавілонський ти кухар, македонський броварник, олександрійський козолуп, великого і малого Єгипту свинопас і байстрюк і нашого бога дурень, свиняча морда, різницька собака, кобиляча... Не годен ти синів християнських мати. Війська твого не боїмося... Землею і водою битимемось з тобою, проклятий сину, чорт би побрав твою матір. Так тобі козаки отвічають. Місяць на небі, год у книзі, числа не знаєм, бо календаря не маєм. День такий, як і у вас, поцілуйте ж ось куди нас..."
Що вже реготу було!.. П'ятеро з них, так ті прямо підійшли, обнявшись, до литавр і... давай чим попало вистукувати.
— А хто там сміє бити в литаври? — спитав довбиш, прокинувшись, і знову заснув.
Всі запорожці, вся Січ зібралася в круг. Ударили ще раз у литаври.
У січовий круг увійшли кошовий, писар і суддя з усіма клейнодами.
Кошовий і старшина скинули шапки і низько вклонилися запорожцям... На всі сторони. Козаки мовчали.
— Що означають ці збори? Чого хочете, панове? — спитав кошовий.
Тарас дав знак п'яній п'ятірці запорожців. Лайка й крики не дали кошовому далі говорити.
— Клади булаву! Клади, чортів сину, зараз же булаву!
— Не хочемо тебе більше! — кричали запорожці. Розлючена в одну мить юрба кинулася до кошового. Бачачи, що кошовому загрожує велика небезпека,
група тверезих кинулась навперейми п'яним. Почався кулачний бій.
Кошовий зрозумів, що розмови тут зайві, вклонився низенько, поклав булаву і пішов.
Булава кошового лежала на землі. Вслід кошовому лунали крики.
— Накажете, панове, й нам покласти свої клейно-ди? — сказали суддя, писар і осавул, готуючись покласти каламар, печатку і жезл.
— Зоставайтесь!..— кричали їм з юрби.
— Ми прогнали кошового, бо він баба, а нам треба чоловіка на кошового,— закричав підпилий Попович, стоячи біля задоволеного Тараса.
Булава на землі. Чути крики:
— Кого ж тепер оберете на кошового?
— Хто ж, панове молодці, підніме булаву? — питає суддя.
— Кукубенка обрати! — крикнув Попович, стоячи біля Тараса.
— Кукубенка! — підхопили братчики.
— Не хочемо Кукубенка. Рано йому ще!
— Молоко ще на губах не висохло, трясця його матері! — кричав старий Бовдюг, явно незадоволений цією недостойною кандидатурою.
— Шила в отамани! Шила! — кричали збоку.
— Шила в кошові! — закричав Голокопитенко.
— Шила! Шила! — підхопила юрба.
— А в гузно тобі шила не хочеш? — заперечив старий козак Карпо Тихий.
Юрба зареготала.
— Який же він козак? Він же прокрався, як татарин! А стонадцять чортів йому, п'яниці...