Тарас Бульба

Сторінка 12 з 16

Довженко Олександр

Вражений запорозькою тактикою, французький інженер Боплан верещав, як недорізаний, намагаючись налагодити артилерійський вогонь. Тяжко ревнули широкими горлами чавунні гармати. Димом затягло все поле. Наче й не було половини Незамайківського куреня.

Побачивши, що біда буде всьому Незамайківсько-му і Стебликівському куреням, Тарас гукнув на весь голос:

— Вибирайся швидше з-за возів! На коней! Закипів курінний отаман Кукубенко, побачивши, що

кращої половини куреня його нема! Врізався він з рештою своїх незамайківців у середину поляків, багатьох комонників збив з коней і пробився до гармати.

Довго й запекло билися козаки з панами.

Билися біля самих скованих возів Вовтузенко, Вертихвіст, Попович.

Звалив один міцний лях на землю Дегтяренка і, замахнувшись на нього шаблею, кричав:

— Нема між вами, собаками, ні одного, хто посмів би...

— А бреше-еш! — вигукнув, раптом з'явившись, козак Мусій Шило.— Є такі, що б'ють вас, собак!

І Шило кинувся на пана.

Довго рубалися вони! І наплічники, і нагрудники погнулися в обох від ударів. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку. Зачервоніла сорочка. Та не подивився на те Шило, а замахнувся всією жилавою рукою й оглушив пана по голові. Гепнувся лях, а Шило став рубати оглушеного. Та підбіг ззаду підлий панський хлоп і загнав Шилові ножа в спину. Упав Шило на вбитого ляха і вмер.

А з-за возів уже виїздив Задорожний, Вертихвіст та Балабан.

— А що, панове,— гукнув їм Бульба,— чи єсть іще порох у порохівницях? Чи не ослабла козацька сила? Чи не гнуться козаки?

— Єсть іще, батьку, порох у порохівницях. Не ослабла ще козацька сила. Ще не гнуться козаки.

— Гайда!

І Тарас з козаками кинувся вперед.

На невеличкому горбку пани сурмили збір. Підлетів дебелий полковник і звелів викинути вісім мальованих корогов для збору. Кинулися поляки під корогви, та не встигли вишикуватись, як налетів на них Кукубенко з незамайківцями всередину і напав прямо на товстопузого полковника. Пустився товстопузий навскач.

Та Кукубенко погнався за ним через поле.

Побачивши це з бокового куреня, пустився навперейми панові Степан Гуска. От би накинув панові на •шию аркан і зірвав його з коня. Підлетів Гуска до товстопузого і простромив його списом. Та не минув лиха і Гуска. Підлетіли до нього четверо ляхів і підняли його на списи.

Б'ється коло возів Закрутигуба.

Б'ється Метелиця. Писаренко б'ється вже на самих возах.

Мимо промчав Тарас з шаблею.

— Що, панове, чи єсть іще порох у порохівницях? Чи міцна ще козацька сила? Чи не гнуться ще козаки?

— Єсть іще, батьку, порох у порохівницях. Ще міцна козацька сила.

— Ще не гнуться козаки,— гукнув з воза старий. Бов-дюг і впав, уражений кулею в самісіньке серце.

— Дай, боже, усякому такої смерті! Хай же славиться вовіки руська земля.

І полинула в небеса Бовдюгова душа розповісти, як уміють битися на руській землі.

Падає отаман Балабан, діставши три смертельні рани від трьох панів. Почувши близьку смерть, тихо промовив:

— Здається мені, пани-браття, помираю славною смертю. Множество ляхів побідив. Хай же квітне вічно руська земля!

Відлетіла в небо добра Балабанова душа. Обсіли Кукубенка вороги.

Сам Тарас з криком кинувся на виручку Кукубенкові. Та було вже пізно.

Стікаючи кров'ю, страшний, відбивався від панів лицар Кукубенко. Але перше ніж наспіли до нього козаки, спис пробив йому груди, і Кукубенко схилився на руки товаришів. Ринула з Кукубенкових грудей молода кров, немов дорогоцінне вино.

— Дякую богові, що довелося мені вмерти при ваших очах, товариші. Хай же після нас живуть краще, як ми, і красується вічно руська земля!

Упав Кукубенко. Вилетіла його молода душа. Підняли її два молодих ангели й понесли на небо.

У небесах, між хмарами, летить скривавлена Куку-бенкова душа. Руки душі міцно затисли страшну рану, немов боячись, щоб з неї не витекла остання кров. За нею, трохи нижче й далі, летить багато інших душ козацьких.

На небі сидить старий бог-отець. За ним — ангели і святі, серед яких було чимало запорожців. Старий Бовдюг був теж серед святих. Знизу лине до бога Куку-бенкова душа і зупиняється перед господом.

— Це ти, Кукубенко? —запитав бог.

— Я, господи,— відповів Кукубенко.

— Ти не зрадив товариства?

— Ні, господи...

— Не кидав у біді чоловіка?

— Ні, господи...

— Беріг свою совість, бачу.

— Воістину...

— Ну, сідай, Кукубенку, одесную мене. Кахи!

І бог легенько кашлянув, як добрий старий пасічник, що не любить порохового диму, яким була просякнута вся Кукубенкова душа. Бог подивився вниз на грішну землю і прислухався. Крізь гамір і гуркіт, що долітав з землі, яку він сам створив, почувся голос Тараса.

— А що, панове? Чи є ще порох у порохівницях? Чи не пощербилися шаблі? Чи не втомилася козацька сила? — перегукнувся Тарас з невеличкою купкою кіннотників.

— Годяться ще, батьку, шаблі! Не зігнулися ще козаки!

І рвонулися знов козаки так, немовби і втрат ніяких не зазнали.

Подивився Тарас на страшне поле бою. Глянув на небо, на ключ кречетів і махнув хусткою.

Зрозумів той знак Остап, що весь час стояв у засідці.

— Панове-браття, батько кличе!

І помчав із засідки з своїм загоном.

Не витримали дужого натиску пани-ляхи.

А Остап гнав їх і рубав. Завертілись польські голови, закліпали переляканими очима і з страшним криком падали на землю.

Напоролися ляхи на вбите в землю кілля та уламки списів.

Ударили на них корсунці з-за возів.

— Перемога! Перемога! —загукали запорожці з возів.

— Перемога! — гукали запорожці, заграли в сурми і викинули переможну корогву. Тарас дивився вдалину. Він чув радісні вигуки своїх братів, але не радість, а тривога палала в його погляді.

— Ой, ні, ще не зовсім перемога! — промовив він, дивлячись на міську браму.

З кріпосної брами вилетів гусарський полк, краса всіх кінних полків. Під усіма вершниками були всі, як один, бурі коні. Попереду всіх мчав Андрій.

Сторопів Тарас, пізнавши здалека Андрія.

А тим часом Андрій, розпалений жаром бою, помчав, як молодий хорт, найгарніший і найпрудкіший з усієї зграї, рубаючи направо й наліво.

Не витерпів Тарас.

— Як? Своїх? Чортів сине, своїх б'єш? — гукнув він щосили. — Хлоп'ята! — звернувся Бульба до козаків.— Ану, заманіть його до лісу! Заманіть мені його!