Остапа й Андрія надзвичайно дивувало, що вже при них на Січ приходила сила всякого народу, і хоч би хто спитав їх: звідки вони, хто вони і як звуться? Вони прибували сюди, начебто вертаючись до рідної домівки, звідки лишень за годину перед тим вийшли. Прибулець являвся тільки до кошового, а той звичайно проказував:
— Здоров! А що, в Христа віруєш?
— Вірую! — відповідав той.
— І в Трійцю святу віруєш?
— Вірую!
— І до церкви ходиш?
— Ходжу!
— Ану перехрестись! Прибулець хрестився.
— Ну, то добре, — казав кошовий, — іди ж у який сам знаєш курінь.
На цьому й закінчувалася уся церемонія. І вся Січ молилася в одній церкві й ладна була її обороняти до останньої краплі крові, хоч про піст і повстримність ніхто й слухати не хотів. Тільки жиди-грошолупи, вірмени й татарва насмілювалися жити й торгувати в присіччі, бо запорожці ніколи не любили торгуватися, а скільки рука вийняла з кишені грошей, стільки й платили. А втім, на долю цих крамарів-грошолупів ніхто б не позаздрив. Вони були схожі на тих, що оселялися біля підніжжя Везувію, бо як тільки запорожцям бракувало грошей, то гульвіси розбивали їхні крамниці й забирали все задурно.
Січ складалася з шістдесяти з чимось куренів, і кожний із них скидався на окрему незалежну республіку, а ще більше на школу чи бурсу з дітьми, де жили на всьому готовому. Ніхто ні про що не дбав, ніхто нічого власного не мав: усе було на руках у курінного отамана, який за це й звався батьком. У нього на руках були гроші, вбрання, увесь харч, саламаха, каша і навіть паливо; йому ж віддавали і гроші на зберігання. Іноді поміж куренями спалахували сварки, тоді справа тут-таки доходила до бійки. Курені вкривали майдан і кулаками гладили один одному боки, поки котрийсь із куренів брав гору, і тоді починалася гульня. Отака була та Січ, що так приваблювала до себе тогочасну молодь.
Остап з Андрієм поринули в це бурхливе море загальної гульні зі всім палом молодого завзяття, і миттю забули і батьківську хату, і бурсу, і все, що перше бентежило душу, і віддалися новому життю. Усе їх вабило: гультяйські січові звичаї і нескладна управа та закони, що здавалися їм навіть дуже суворими серед такої свавільної республіки. Коли козак прокрався, поцупив якусь абищицю, це вважалося ганьбою всьому козацтву: його, як безчесника, прив'язували до стовпа, що стояв на майдані, і клали біля нього кия, що ним кожен перехожий мусив почастувати його по щирості, аж поки таким чином не забивали його на смерть. Того, хто, напозичавшись, не хотів платити, прив'язували ланцюгом до гармати, і там він сидів доти, доки хтось із товариства не зважувався його викупити, заплативши за нього борг. Але найбільше враження зробила на Андрія страшна кара за душогубство. Тут-таки, на його очах, викопали яму, опустили туди живого вбивцю, а на нього поставили труну з тілом ним убитого, і обох засипали землею. Довго після цього ввижався йому цей страшний звичай, усе марився той живцем засипаний чоловік зі страшною домовиною.
Небавом обидва юнаки здобули щиру прихильність у козаків. Частенько разом з іншими товаришами зі свого куреня, а іноді й усім куренем та з сусідніми куренями виїздили вони на полювання в степ, де водилася сила-силенна всякої птиці, оленів, кіз; а то ходили на озера, річки й протоки, призначені жеребком на кожний курінь, закидали неводи та сіті, щоб волокти багатющі улови на харчі всьому куреневі. Хоч і не було тут іще справжньої науки, з якої видно козака, але вони вже стали помітними поміж іншими юнаками своїм завзяттям та вдатністю у всьому. Моторно і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — вчинок, за який молодика врочисто приймали до козацького коша.
Але старий Тарас готував їх до іншого. Йому не до душі було таке життя, — справжнього діла хотів він. Він усе мудрував, яким би побитом підняти Січ до зброї, щоб можна було погуляти, як то й належить лицарям. Аж ось одного дня він прийшов до кошового і сказав йому просто:
— А що, пане кошовий, час би й погуляти запорожцям.
— Ніде погуляти, — відповів кошовий, вийнявши люльку з рота і чвиркнувши набік.
— Як то ніде?.. Можна піти на Туреччину, або на Татарву.
— Не можна ні на Туреччину, ні на Татарву, — відповів кошовий, знову байдуже взявши до рота свою люльку.
— Як не можна?
— А так. Ми обіцяли султанові мир.
— Та він же ж бусурмен, а бусурмена й Бог, і Святе письмо велить бити.
— Не маємо права. Коли б хоч не присягалися нашою вірою, то ще, либонь, можна було б, а тепер не можна.
— Та як же ж не можна? Де ж воно таки: не маємо права?.. Ось у мене два сини, обидва молоді. Ще жодного разу ні той, ні другий не були на війні, а ти кажеш, не треба йти запорожцям!
— Бо ж таки не слід.
— То, виходить, слід, щоб ішла намарне козацька сила, щоб чоловік гинув, як той собака, без доброї справи, щоб ні вітчизні, ні всьому хрещеному люду не було від нього ніякої користі? Та навіщо ж ми живемо? На якого біса ми живемо, розтлумач мені це. Ти ж чоловік головатий, не дурно ж тебе за кошового вибрали — розтлумач же мені, нащо ми живемо?
Кошовий не відповів нічого. Це був упертий козак. Він трохи помовчав, а тоді сказав:
— А все ж таки війни не буде.
— То, кажеш, війни не буде? — знову спитав Тарас.
— Ні, не буде.
— То, виходить, і думку про це покинути?
— І думку покинути.
"Ну, постривай же ти, чортова довбне, — промовив до себе Бульба, — будеш ти мене знати!" І тут-таки поклав помститися кошовому.
Змовившись з одним-другим, урядив їм випивачку, і захмелілі козаки, скілька чоловік, рушили просто на майдан, де стояли прив'язані до стовпа литаври, у які били, скликаючи козацтво на раду. Не знайшовши паличок, що завжди були у довбиша, вони вхопили по поліняці й почали гамселити в них. На цей гук перший прибіг довбиш, високий на зріст козак з одним тільки оком, та й то дуже заспаним.
— Хто сміє бити в литаври? — закричав він.
— Мовчи! Бери свої палички й лупи, коли тобі кажуть, — відмовила старшина, що була вже під чаркою.
Довбиш тієї ж миті вийняв з кишені палички, які він захопив з собою, знаючи дуже добре, чим закінчуються такі оказії. Литаври загули — і швидко на січовий майдан, як джмелі, стали збиратися чорні купи запорожців. Усі стали в коло, і після третього гуку литавр показалася, нарешті, й старшина з клейнодами: кошовий із патерицею в руці — ознакою своєї гідності, суддя з військовою печаткою, писар з каламарем та осавула з пірначем. Кошовий і старшина познімали шапки й уклонилися на всі боки козакам, що гордо стояли, в боки узявшись.