— Бачив…
— А ти?
— А в мене свитка без кобки…
— Щоб мене не запам'ятали, я не показував свого лиця. Був козак, та й поїхав. Коня тарантоватого, звичайно, запам'ятають. Та перемінив козак коня — і вже не впізнають. Ти неуважно дивився: я не виставляюсь! А із Лиском наперед батька вилазиш! Побачили очкурі такого вченого коня та ще й під хлопчиком і все — не забудуть вовіки! Тобі треба навчитись так чинити, щоб друзі тебе запам'ятали, а чужі зразу, як побачили, то й забули.
— Не лайте мене, Батьку! бо мені соромно…
— Не мели дурниць! То дівкам нехай буде соромно, а ти повинен вчитись бути непомітним… перед чужими!!! Не журись, козацький сину, скоро почне смеркати, і ми якраз і до молодиці завернемо.
— Як її звати?
— Як прийдемо — побачимо, а як побачимо — то спитаємо, а як її звати?
Вони вийшли на рівне місце перед присілком, коли вже добре смеркалося.
У сірих сутінках в запиналі дрібної сніжної крупи опинились перед міцною дубовою брамою. Крізь щілину межи пакіллям загорожі було добре видно світло у віконці. Омелько запугав. Але йому ніхто не відгукнувся. На великому подвір'ї не тільки циган, взагалі нікого не було.
Тоді Омелько закалатав у стулки воріт кістяною рукояттю нагая.
Зразу в хаті відчинились хиткі двері, і на подвір'я вибігла молодиця в білій свиті.
— Хто там проти ночі?
— Подорожнії люди! Страннії ми, заблукали. Відчиняй, Палажко!
— Зараз, зараз! — Скрикнула молодиця і побігла до воріт.
Омелько нахилився до малого, обняв лагідно за плечі.
— Хаха! Бачиш: вгадав ім'я! Добра прикмета!
Молодиця витягла бруса із залізних петель, розвела стулки воріт. І вже брала під вузду та й за стремено і заводила коня у двір. Малий пустив коня за козаком.
Омелько обернувся до малого, відхилив кобку. І в сутінках малий все ж побачив, як Батько покивав головою і зробив лице: "Бачиш, як зустрічає? За всіма поняттями.! Козачка!" Вони перейшли через великий двір захаращений якимось сміттям, припорошеним снігом, купами кінських кізяків поламаними гринджолами з плетеним величезним кошелем.
Омелько викресав вогню, а молодиця побігла за свічкою в хату. У густих сутінках молодиця відчинила широкі двері до стайні. І при мерехтливому світлі свічки вони завели коней і припнули до жолоба. Закамешились переполохані кури на сідалі. Важко зітхнув здоровенний вілбовкун у кутку загорожі.
Поки Омелько знімав перекидні торби та обтрушував з коней сніг.
Молодиця із середини закрила двері і провела гостей через сіни до хати.
На посвіті тільки починала розгоратись купа тонких трісок, і червоне, нестале світло стрибало по всій великій хаті. А в тій хаті була прездоровенна піч з усякими причілками, запічками, стовпчиками та закомарками. Довжелезний піл добре закривав старосвітський витертий і побитий міллю килим і запинало з грубої дерги.
На столі блимав каганчик. Поруч стояла велика миска з горою кавунового насіння. При столі на лаві сиділа невеличка молодиця. Боса, у довгій сорочці з набійчатим подолом, з рукавами з червоною набійкою. І не в очіпку, і не в намітці, а пов'язана квітчастим темним платом. З кінцями, зав'язаними ріжками на потилиці. Тільки гості ступили через поріг, вона хутко піднялась.
Козак і хлопчик зняли шапки, перехрестились на ікони і тоді привітались:
— Добрий вам вечір та мир вашій хаті!
Господиня вже стала до молодиці і вони удвох ледь не в пояс поклонились гостям. Запросили до хати гостювати.
Омелько з подякою вклонився і поклав торби і знаряддя і пакунок на лаву. Витяг макуху і поклав на стіл:
— Це тобі, Палажко, і твоїм хлопцям!
— Вони в сусідів зірку роблять. Там і заночують…
— А це, Палажко, пшоно. Та не просте, а золоте. Куліш умієш варити? А щоб куліш був смачніший — заправ олією та товченою щукою. Та не барись. А нам треба коней попорати. У тебе щітки, ганчірки, віничок і обтинач є?
— Все на стовпі висить. Як чоловік поїхав, то я нічого не чіпала.
— А де чоловік подівся? Знаєш?
— А чого не знати? Воював у Лівонії. вони з хлопцями знялись і пішли додому. Та по дорозі щось там заїлись із литвинами. Та так добре, що й досі в узилищі в Слуцьку.
— Овва! Треба його визволяти!..
— Щоб визволити, треба грошей багато! А де в мене гроші візьмуться?!
— Ну добре! Повечеряємо та й поговоримо. І про гроші, і про литовські узилища та княжих суддів… Вода в тебе у сінях свіжа?
— Сьогодні вранці із ручая возили.
— Тоді добре ви, молодиці, господарюйте, а ми пішли та коней попораємо. Омелько взяв з полиці свічку, малому дав глиняного каганця. І вони пішли через сіни у довгу будівлю. Вона була розділена загорожами на стайню і хлів, і саж і курятник!
Коні були мокрі і від розталого снігу, і від поту. Тому тварин треба було якомога швидше витерти, почистити, привести до ладу гриви, хвости і копита. І козак і хлопчик старались з усіх сил. Треба було гарливо подбати про мокрих, змучених і голодних коней.
— Синку! Анубо йди до хазяйки, нехай дасть попону, а як немає, хоч ряднину, щоб коня накрити! Стайня в них не дуже тепла.
Малий лишив каганець на поличці при стовпові і чимшвидше до хати.
Що і двері в сіни були відхилені, і двері в хату із сіней не були закриті, малий нічим не рипнувши і не гуркнувши, а, як вчив дід Пацюк, пройшов нечутно до світлиці. Став у затінку під мисником. Бо від того що він побачив, його мов окропом облило.
Господиня Палажка під комином у великій мисці розбовтувала кописткою пшоно. Від пшона йшла густа пара. Та невеличка жінка у темнім платі швидкошвидко і дуже переконливо щось торочила. Видно було і без особливого на те розуму, щоб побачити, що вона з усіх сил заговорює господарці зуби.
А тим часом на пристінній лаві, де лежала вся козацька поклажа, з'явилась чорнявенька дівчинка. У дівчинки були такі тоненькі пальчики, що здавалось, ніби це соломинки. І вона тими пальчиками-соломинками вже майже розв'язала сировицю на парчевім пакунку.
Хлопчик нечутно відступив у сіни, з сіней нечутно прослизнув до стайні. — Батьку! та тітка заговорює зуби Палажці. А десь взялось циганча і витягло пакунок. Ну, той, брунатний, що із млина…
— Тс! — Просичав Омелько і поглянув на малого.
Малий аж відсахнувся — у Батька очі посвітлішали, зробились якісь жовті. І в тому жовтому до чорних цяток звузились зіниці.