Лицедій Прошка добре застерігся від якогось вибрику Марьванни. Другий кінець ланцюга, що кріпився на товстенній шкіряній обручці, він замкнув на велике кільце в носі ведмедиці. Коли він припасовував ланцюг до кільця в носі, Марьванна не пручалась, не рикала, чи якось висловлювала своє незадоволення. Навпаки, вона лагідно вуркотіла і по черзі підіймала свої передні пазуристі лабети.
— Чуєт, стєрва, что ідьом, і будєт пожива. Раз урчіт — будєт хорошій поднос. Я єй вєрю, вот тє крєст!
На передмісті, тут поза тином, сани з горами замерзлих рибин, міхами картоплі та маку, купки чорних та білих овечок на прив'язі біля саней і кози, і телички, і волики залигані. А сіряків і добрих свит, дерг і кирей з відлогами, кожухів та кобеняків, полотняних запраних ногавиць і нових купованих шароварів, над стоптаними ходаками та пудовими, мащеними щедро дьогтем, чоботами.
І дітлахів тут товклося цілими зграйками. Всі вони одразу повертались до странніх, тикали пальцями, навипередки щось кричали старшим. І не добрати, бо одне одного неребивало.
Тимко шарпонув за кожух Прошку і мотнув "козиною мордою", показуючи на великий гурт дітлахів.
— Нєє! — Схилився Прошка до козиної машкари — Ето крєстянє. У ніх нєт єщьо дєнєг. Віш сколько продают? А сколько покупают?… Дєньгі єсть возлє корчми. Ну, і у мєщан. Імто ми с тобой, Мєлашка, і покажем мєдвєжью науку! Дійсно, біля довжелезної корчмизаїзду було багато зовсім інших людей.
Товклися тут міщани в добрих поцяцькованих свитах, тонкої виробки киреях, справних жупанах та кожухах. І чобіт сап'янових було чимало. Ну, і ще виступали півнями паниляхи у червоних і зелених кунтушах. Були тут і їхні гайдуки, які зайди, які з місцевих. Ще побачив Тимко кількох людей смаглявих, чорнобородих у довгих каптанах, гостроносих, тонкої шкіри, чоботях і гостроверхих смушевих шапках. Під самою корчмою стояв рудий, аж червоний, гостроносий чоловік у якомусь чорнім довгім каптані, шкіряних капцях і пухнатій лисячій шапці. Він стояв за триногим столом (щоб стіл не падав, він підпер його кийком) з цілою горою шапок. А праворуч від стола на санчатах стояла діжечка з оселедцями.
Отут якраз і спинились лицедії.
Прошка задудів щосили у свою берестяну дудку. Зразу ж ведмедиця підвелася і почала кланятись на всі боки.
Не встиг Тимко й отямитись, як навколо щільною стіною стали люди. В одного із панських пахолків у руках була полив'яна баклажка, заткнута довгим чіпом. Лицедій Прошка миттю зауважив цю баклажку в руках веселого підпилого пахолка. Він ще сильніше задудів і тонким дурним голосом закликав до люду:
— Люді добриє, хрістіянє! Ми прішлі к вам іздальока показать мєдвєж'ю науку! Да вся штука в том, что нас вчерась в корчму звалі, і ми там пілігулялі!… Марьванна, покажі, как ми в корчмє гулялі!
Лицедій Прошка запхав за полу кожуха дудку і підхопив бубон, що вже метелявся в нього на поясі. Лупонув кілька разів кулаком у бубон і злегка непомітно штурхонув ведмедицю ногою по лапі. Тварина звелася на повен зріст і почала розгойдуватись і махати нередніми лабетами. Прошка лупив у бубон, наче намагався його геть знищити, а Марьванна все тьопала на місці і тепер вже підіймала і опускала лабети.
— Марьванна! — Закричав їй Прошка. — А как ми пєсні пєлі? А? Спой чесному народу!
Поводир смикнув за шерсть на грудях і Марьванна зразу сіла на задні лапи і похмуро опустила морду.
— С похмел'я не пойотся? Головушка боліт? Покажі, матушка, как с похмел'я головушка боліт! — Прошка приклав до смаглих вуст дудку і вискливо продудів кілька разів.
Ведмедиця обхопила своїми страшними пазурами голову і почала розкачуватись тудисюди, тудисюди. Натовп захоплено зареготав, заляскав у долоні, затупотів ногами.
А Прошка, миттю вгадавши приязнь і розуміння бувалого люду, підскочив до пахолка із полив'яною баклажкою.
— Человєк добрий! Поправь учєного звєря — с похмєл'я у нейо голос пропал!..
— Ти, москалю, наді мною не жартуй! У звірів похмілля не буває!
— Вот тє крєст! Она без чаркі, а я без шкваркі пєть нє могьом!!!
— Ну добре! Але якщо дуриш, то я тебе отут, брехуна і зайду, порішу!
І він хотів витягти довгий чіп із баклажки і подати звірові.
— Нєт, нєт! Марьванна сама откроєт!
Юрба завмерла, коли Прошка пхнув ведмедиці межи ременів намордника баклажку. Марьванна, наскільки дозволяв намордник, розвела щелепи і прихопила передніми зубами липовий чіп.
— Відітє, как Марьванна обучєна?! — Загорлав радісно лицедій. — а я сєйчас попробую, какоє ето віно, чтоб Марьванна нє скопитілась!…
І поки пахолок і весь натовп не отямився, Прошка перехилив баклажку і встиг добре наковтатись оковитої.
— Гей ти!!! — Заволав пахолок. — Курва твоя мама! Дурити задумав?!! Та я тебе!…
Але Прошка вже схилився до Марьванни, притисся до неї носом і витяг своїми з її пащі липовий чіп до баклажки.
Встромив баклажку їй у зуби і наказав:
— Ну, матушка! Оп!
І Марьванна, затиснувши зубами горло, підняла морду вгору і почала смоктати оковиту. Аж булькало!
— Гей!… Ану досить!!! — Заволав підпилий слуга.
Всі зареготали, загукали і знов затупотіли ногами.
Ведмедиця від того опустила морду з баклагою і затупцювала, як і перше. — Во, во! Добриє люді! Смотрітє, что биваєт с похмєл'я! Я прошу пєть, а она пляшєт!
Прошка забрав у Марьванни баклагу, ще ковтнув, закоркував і віддав пахолкові.
Знов наказав Марьванні заспівати. Вона й заревіла, метеляючи волохатою мордою. Аж собаки на той ведмежий спів оскаженіло забрехали.
Після цього "співу" до юрби приєднались і ярмаркові стражники і ляхишляхтичі у червоних кунтушах зацвіли на ганку корчми і спостерігали за ведмежою забавою.
Під калатання бубна Марьванна бігала на ланцюгу по колу, а "коза", клацаючи дерев'яною щелепою, буцала здоровенну ведмедицю.
Ще Прошка загадала Марьванні показати, як хлопчаки крадуть горох, як вони повзуть плазом до кущів. І як кума млинці смажила та руку попекла і як бідкалася, поки до неї не прийшли крутілі. І тоді вона ожила і весело з ними танцювала.
Марьванна і "коза" тупотіли на місці, а поводир калатав у бубон і вискливим бабським голосом виспівував:
Да напекла кума блінов,
Да прігласіла блядунов.