Я подумав, подумав і згодився — треба мені тікати на батьківщину. Моє життя вийшло схожим на навчання ремісника. Він повинен походити по різних землях, навчитись там всьому і, повернувшись додому, зробити "шедевр", скласти іспит і стати майстром. Якби я один тікав, то і мови б не було довгої. Але… але мені треба було забрати із собою на Україну одного хлопця.
Та не просто хлопця, а сина одного багатющого купця. Мати того хлопця, наша бранка Катерина, подружилась із моєю Чорною Відьмою. Ця Катерина і відкупила мене від служби на розбійній шебеці. І я став їй служити. Був як би опікуном при її синові Ахмадові. Добрий хлопчина — вже отрок. Ми з ним і до Єгипту, на батьківщину того купця, кілька разів плавали. І в гори на полювання ходили. Здібний був хлопець до зброї. Та й мені з ним було добре — я почав згадувати рідну мову. Бо його Катерина потайки навчила рідної мови! Ото була баба! Якби такі всі наші люди були, як Катерина, то нас би ніхто не подолав. Це не те, що та сучка Настя, що султановою жінкою стала. Все там мурує туркам мечеті та текіє!… А Катерина і потайки через греків на Великдень невольникам гостинці посилала, і сина рідної мови навчила. А я от вже геть повчав забувати своє слово — бо скільки земель перейшов стільки намагався говірок запам'ятати. І від того така вже в голові шарпанина заварилась, що для свого слова і місця не стало ставати…
— Батьку, Батьку! Хіба можна рідну мову забути?!!
— Ще й як, синку! Особливо, як твою рідну паплюжать, а як чужою мовою базікаєш — тебе і хвалять, і винагороджують! Зустрічав я яничарів, із наших. Забрали їх в ясир років дванадцяти. А зростали вони в Туреччині. І дорослими вже не могли на материнській мові нічого сказати…
— Боже, як страшно!
— Твоя правда, синку — забути материнську мову — страшно!…
Отож я був слугою-опікуном Ахмада. А в самого купця був слуга-охоронець. Ні, не раб, а справжній єгиптянин Алі. Здоровенний, ціла гора м'язів, але такий рухливий, ну, просто диво! Ми з ним заприятелювали. Тому, коли ми вдруге попливли до Єгипту, Алі повів мене в пустелю. Щоб подивитись, як викопують дорогоцінні мумії. І якщо пощастить — самим дістати добру мумію.
— Батьку! Що воно за мумія?
— То, синку, найсильніші ліки.
В землі єгипетській простої землі немає. А все або в пісок, або в камінь. У кам'яних горах видовбані глибокі-глибокі льохи. І в тих глибоких льохах у давнину, у сиві часи, ховали небіжчиків. Тільки вони ані гнили, ані їх хробаки не їли. А вони всихали і покривались земляною смолою!!!
Тепер ту цілющу смолу з кісток зішкрябують і вживають від усіх-усіх хвороб. Але люди заради монет не можуть жити без шахрайства і підлоти! На один слоїк справжньої мумії з-під землі чортові купці продають сто слоїків підробної мумії! Звичайної смаженої мертвячини! Я сам бачив, з чого роблять таку мумію… Присягаюсь! То було того разу, коли Алі дав хабаря шейхові грабарів-грабіжників. І нас пропустили в селище грабарів. Шейх дозволив нам поклоупатись в одній підземній кам'яній могилі. Ахмад лишився нагорі, приглядав за віслюками і водою, а ми спустились у кам'яний глибокий колодязь. От де було, як у казці! Всі кам'яні стіни помальовані і порізьблені. І чого там тільки нема: і леви тобі, і мавпи, і барани, і шакали, і бугаї, і собаки. І люди, всякі люди! Навіть були дівчата голі.
Тільки не чорні, а брунатні. Такі, як дівчата з племені чаклунів…
Ми з велетнем Алі виламали шмат брили. Залізли до склепу і витягли справжню мумію. І смола на ній була справжня. Всі-всі полотняні стрічки, якими вона була обвинута, геть були просякнуті смолою. І пахла та смола чистим тобі ладаном. Коли ми її витягали з помальованої дерев'яної труни, то квітки льону, що були в труні, геть розсипались на порох.
Ми з Алі вирішили закрити хід, що ми проламали, щоб інші не помітили. І коли ми завалювали камінням нашу таємницю, під останнім каменем виявилась змія. Вона і хапонула Алі за правий мізинець. Алі як зареве: "Рубай! Рубай!!!" і притис руку до стіни. Я рубонув і палець чорт зна куди відлетів. А мій тесак геть пощербився.
— А змія?!
— Змія? Щезла кудись серед каміння…
Ну, вилізли ми нагору і витягли мумію. Я кажу, що треба упоратись із раною. Та Алі неретяг ременем кисть руки і почав роз'єднувати по суглобах мумію. Тут, як шакал, на чужу здобич примчав шейх грабарів. І нахабно здер з небіжчиці золоті сережки із червоними самоцвітами. Золоте намисто і золоті перстені з пальців! Тільки тоді, коли ми склали в кошіль всі частини тіла небіжчиці, ми подались у саме злодійське село. Воно було під землею. А на горі купи різного каміння — від кулака до цілих скель! І скрізь між тими горами каміння горіли жаровні. А над жаровнями на залізних решітках поволі підсмажувались свіжі небіжчики. Все або раби, або жебраки, або іноземці-заброди. З деяких жаровень, як кажуть гішпанці, "камадеро", вже знімали "готові" мумії і віддавали замовникам — торгівцям всякими ліками. І ті відрахували грабарям дзвінку монету…
— Батьку! Невже люди не знають, що їх дурять?!! Що вони ковтають людську смаженину?!!
— Тямущі мандрівники скільки разів застерігали! Та хто їх послухає?!
Коли людина важко хвора, вона тільки й хоче, що вилікуватись! Чим завгодно і за яку завгодно ціну… Та давай, слухай мене, бо багато ще всього треба тобі розповісти…
Все село живе під землею у кам'яних кімнатах. Ті кімнати колись були склепами. І в них у золотих трунах лежали мумії. Золоті труни — так єгиптяни оповідали — халіфи ще вкрали, мумії потовкли і продали. А деревом із тих могил грабарі ще й сьогодні домашні свої жаровні заправляють! Сам бачив: горить старе дерево, мов вугілля, а запах ладану! нам шейхграбар на такім дереві запарював каву.
Так от, ми з Алі єгиптянином подружились. Він мені вірив більше, ніж своїм друзякамбусурманам, і один раз взяв мене з собою в похід по самоцвіти. Там у "гипті на тому Чермному морі, що через нього юдеї тікали від єгипетського царя, були острови. Ні травички, ні комахи ні птахи — мертві острівці. Але скрізь лежать круглі чорні камені, такі, наче великі кінські кізяки. Та якщо обережно розбити той чорний кремінь, то всередині, як ото зерня в горісі, є зелений камінь. Ну як справжній смарагд!