Певно, боялись. Бо на базарі, під заставу, боролись і змагались різні люди. Я багатьох поборов. А одного їхнього богатиря так через стегно кинув, так ним об землю врізав, що він сам і звестися не міг! Я тоді добре в силі був! Навіть похід через пустелю мене не змучив! А, може, мене остерігались після того, як я в лісі у чорних чаклунів гостював?…
Ото я й кажу, що з тими бідолашними дітлахами я подружився. Як вони впали на пісок, я не витримав — зліз зі свого верблюда. Підняв близнюків і посадовив на верблюда. І навіть по ковтку води дав… І вони, о диво, вижили в тому пеклі. Як доповзли ми до колодязів, то тільки один із десяти чорних невільників лишився. Біля колодязів ми перепочили, і далі все було вже гаразд і з водою, і з поживою. Близнюки зовсім оклигали і могли самі йти.
І от, коли ми зупинились в останньому оазису на межі пустелі, коли ми вже небавом мали вибратись на землю, трапилась знов пригода. Бо на наш караван чекали воїни султана Абдаллаха. І той марокканський купець зразу до них. Хоча всі кинулись пити воду, домовлятись з тамтешніми купцями, з погоничами своїх верблюдами. Я відчув щось — і до своїх "купців" зразу. Що марокканець побіг, навіть не пивши, до вояків.
Вони з мене глузують, кажуть: "Чого ти, негритянський тату, хвилюєшся?
До свого племені побігла людина!". Я їм: "Я вас попередив, а ви смієтесь. Дивіться, щоб ви не плакали…". Тільки я те сказав, як вже сюди йдуть вояки і з ними марокканський купець. Вони ще тільки біля краю табору межи верблюдами йдуть, а купець їм на моїх "купців" показує. Схаменулись мої купці, та пізно! Один кинувся межи верблюдами і поклажею до стійбища кочівників. Вони свої чорні намети оддалік від колодязів поставили. А в тих краях так: вскочив до намету, попрохав про захист — і ти під їхньою охороною. А хто з цілим плем'ям розбійників захоче битись? Другий мій купець затримався — витягував Коран із поклажі. У його Корані, я вже тобі казав, були сховані записи Золотого Шляху через Пустелю. Він побіг, та перечепився через линву від паки. Коран у нього вилетів з рук і впав під верблюда. Я нахилився і почав підіймати верблюда. Ну, й Коран заразом кинув собі за пазуху. Ні той, ні той не добігли до чорних наметів. скрутили слуги марокканця, ще й вояки не підоспіли. Та вояки і мене схопили. Схопили мене і разом із купцями привели в намет до їхнього ватажка. І купець тут. Мене питає ватажок, чи я турок, чи я арабин? Я кажу, що не турок, а моряк. І подався в світи в пошуках цілющого зілля для свого старого. Наказав вояк привести мого верблюда. Перетрусили всю поклажу. У мене, крім горіхів-кола, різного зілля та сушеного м'яса і в'ялених окунів, нічого не було. Кушу мою сталеву забрали. А негритянський лук і сагайдак зі стрілами лишили! Коран за пазухою навіть не шукали. Тоді кажуть мені:
"Повертайся назад. Нам люди, які водилися з турками — небажані". Засмутився я та й пішов зі своїм верблюдом до колодязів. Поки вистояв чергу і напоїв верблюда, та й сам напився, як приходить посланець і кличе до марокканського купця. Іду за посланцем. А під пальмами вже напнуто дорогий намет. Розведено вогнища. Кускусом пригощають, фініками з Туата, в'яленою козлятиною, родзинками, і, навіть, ліпших людей — кавою з малесеньких кухликів! Марокканець-купець сміється до мене приязно. Каже всім, що я йому добру службу зіслужив — негритят-близнюків від смерті порятував. Він, купець, тобто, подарує їх самому славному, захиснику правовірних, султанові Абдаллаху, і той його винагородить за такий дарунок. Всі кивають головами, позирають на мене. Я всім кланяюсь — маю бути гречним, бо відчуваю, що щось тут замислюють арабини.
Тоді мене питає марокканський купець: "А ти, Каввас (причепилось до мене те "стрілець" — каввас, хоч я і списом, і ножем, і пращею довів, що я таки майстер), скажи нам, а ти юдеїв любиш?" "От — думаю собі — в цьому пастка! Скажу, що люблю — а раптом у них, як і в країні чорних бусурман, — жидів ганяють? Скажу, що не люблю — а раптом або візир, або радник у султана — юдей?!". Все ж змикитив і кажу: "З ними я не спав". Тут всі як зарегочуть! Так самому купцеві сподобалось, що він наказав мені піднести кухличок, як ото наперсток, чудової кави. Я красно подякував і сиджу, п'ю каву і від кави кейфую! Всі знов загомоніли про щось своє. А купець пальця підіймає і каже: "А от у нас, наш славний султан Абдаллах, підпора і захисник правовірних, любить і дбає про всіх своїх підданих. Навіть якщо вони жиди. Любов і справедливість його безмежні! Навіть до людей Писання.
Тому білі жиди у нас роблять білу роботу, а чорні жиди — чорну роботу!" Всі схвально закивали головами, загукали, заляскали в долоні. Стихло все, і він знов мене питає, а чи знаю я, як валашать худобу? Відповідаю, що знаю, але особливо тим не цікавився. Він хитро усміхається: "От зараз тобі буде цікаво, бо таке не щодня буває." Заплескав у долоні, і з-за запинала вивели одного мого близнюка. Геть голого. За ним витягли за рукава похмурого чорного чоловіка. Тільки волосся в нього було довге, борода довга і з-під високої шапки-ковпака висіли справжні пейси. Видно, що я не зміг приховати свого здивування. Бо купець вдоволено засміявся: "Це найкращий тутешній жид-тесля!". Тесля був дуже похмурий. Купець із ним заговорив швидкою якоюсь говіркою, яку я зовсім не знав. Тільки було видно, що чорний тесля відмовляється від чогось. А мені на душу мов камінь навалився — і вже не сумніваюсь, що зараз якесь буде паскудство! І справді — купець почав лаятись. Вийшов здоровенний вояк. Поставив велику корзину — круглу, плетену з таволги. Підвів до корзини хлопчика-близнюка. Закрив йому однією лабетою лице, а другою відтяг пуцьку просто на вінце корзини. Другий здоровило притис за плече чорного теслю і пхнув до корзини. Той тесля витяг звідкілясь широке долото і дерев'яний молоток, ну точнісінько наша киянка! Наставив долото на пуцьку. Стук! І пуцька та яєчка впали у корзину. Тоді зразу ж від вогнища відійшов чоловік у жовто-золотавій сорочці і квачем із киплячої олії припік рану! Перший малий і закричати не спромігся, як вже його брата потягли до корзини! Знов — стук! І пуцька та яєчка другого брата впали у корзину. Той чорний тесля-жидовин сховав у торбу долото і киянку. І похмуро питає, чи може він тепер іти? Купець каже: "Йди!". І той тесля витрусив на порожнє, тахнуче багаття свою червону корзину. І від жару яєчка і пуцьки почали шкварчати. А потім яєчка луснули, як би хто горіхи лущив! Здоровенний вояк, перший, що тримав малих, як зарегоче на той тріск!… Мене така лють пройняла, що я не стримався і тицьнув у нього пальцем: "Хто сміється, той ще заплаче!" Він за шаблю! Марокканець його гострим окриком спинив. А мені показав непомітно, щоб я йшов. Встав я, кланяюсь усім, а він мені говорить, сміється і пригощає родзинками чоловіка в золотавій сорочці: "Бачиш! Ми своїх білих жидів бережемо від чорної роботи!". Всі довго сміялись, вже мені в спину, бо я поспішив геть. От було в мене відчуття, не голос, а ніби щось казало, що за такий сміх воякові мусить бути кара. І що ця кара від мене піде. От відчув усе, як би на мене тугим вітром повіяло!… Заночував на самім краю оазису, де вітерець повіває, і нема комарів.