Омелько з гидливою усмішкою взяв баклагу із тремтячих рук Василя і пхнув йому до рота.
— Cцяки тобі з-під старої татарки пити, а не горілку!
Та після кількох ковтків, о диво, блідий гайдук порожевішав, очі розкрились і заблищали. І руки в нього перестали сіпатись. Він вже сам взяв баклагу і добре надпив.
Та Омелько видер баклагу з його рук.
— Все!
— Але ж ти обіцяв мені всю баклагу! — Обурився, аж затрусився, Василь.
— Обіцянка — цяцянка! А дурням радість! Іди до своїх — вони тобі більше дадуть! І Омелько натяг відлогу на його пелехату голову.
Василь аж захлинувся лайкою і поспішив схилом униз. Падав, підіймався, то йшов, то котився. І щось відчайдушно кричав. Скажено забрехали пси. Тоді і люди на подвір'ї його помітили. Заметушились. Похапали карабіни. І коли Василь був на половині схилу, почали в нього стріляти.
Василь спочатку не зрозумів, що стріляють по ньому. Хотів скинути з лиця відлогу. Не встояв, впав і покотився вниз. Він кричав, що це він, Василь! Зрештою, звівся рачки. І однією рукою показував угору, що сатана там, на горі, ховається в чагарях.
Та, видно, перш ніж стрільці второпали щось, у Василя поцілили. Бо він упав на черево і далі вже не підводився на ноги, а повз униз плазом. Кілька разів перекидався і завмирав, а тоді знов оживав і посувався вниз.
Нарешті, через бокову хвіртку вибігли люди і підскочили до Василя.
Відхилили з його голови відлогу і здивовано застигли.
А Василь сів і показував рукою угору по схилу. І собаки підвели морди туди і брехали. Стрільці підвели голови вгору. Та, певно, нічого не побачили.
Вони взяли під руки Василя і повели його вниз. Підвели до чоловіка в кожусі, тримали, щоб не впав. Василь щось говорив і показував знов і знов рукою за спину, на схил гори. Чоловік у кожусі несхвально покивав головою і заперечливо змахнув рукою. Василя повели в хату.
Інші поспішили з жмаками соломи смалити заколотого кабана.
— Смаліть, смаліть! — Зловтішно проговорив Омелько. — Смаліть, щоб я вас не підсмажив!… Ну. Синку, повернули, треба поспішати!
— Куди, батьку?
— Не можна питати "куди?" ні в рибалок, ні у мисливців, ні в бойовиків. То погана прикмета. Невдача буде. Плюнь три рази через праве плече! І поїхали.
Омелько зняв лижі і скочив на тарантуватого коня. Вони пустили коней бадьорою риссю пласким верхів'ям над глибокими ярами.
На горі був сніг, а під снігом рівна промерзла земля. А внизу, по праву руку, глибокі яри, зарослі високими чорностовбурними деревами.
Малий винувато мовчав і не знав, як розпочати розмову.
А так кортіло, просто пекло, спитати в Батька, що з ним трапилось, що він не прийшов, як обіцяв?!
Батько й собі мовчав, напружено розглядаючись на всі боки. Тільки було незрозуміло: чи він відшукує прикмети дороги, чи він запам'ятовує прикмети, щоб потім не блукати. А зразу йти відомим напрямком.
Коли верхівці повертали над яром на північний схід, в яру заскрекотіли сороки. Птахи летіли внизу між деревами, витягували чорні довгі хвости і щосили стріпуючи чорнобілими крилами.
— Батьку! Дивіться, а ми вище птахів скачемо!
— Синку! Ми не скачемо, а розмашистою риссю коней пустили! Скачуть коні чвалом, аж земля двигтить! Як коні скачуть, то вони на мить над землею злітають, копитами не торкаються… А тепер слухай уважно: ми їдемо до міста. Тільки не зайдемо в саме місто, а загостюємо в однієї козачки в присілку…
— Тієї старої баби, сусідки тієї курви Хвеськи? — Не втримався Тимко.
— Ні. Іншої молодиці, ти її не знаєш. Я коли тебе шукав, до неї задибав. І наскочив на циган. Ледь з ними головосіку не вийшло. Та Бог цього разу милував. Могла бути кривава веремія. А мені воно ні до чого! І так цей похід кривавий. Та хіба то діло — вбивати циган? Не геройство, а чиста ганьба!… А в тієї молодиці зручне місце, і подвір'я таке зручне — і хата, і хлів під одним дахом. І зимник біля хати справний. Хоча так.
Бідненько живе. Як не вдова, то десь чоловік або в поході, або в полоні.
Все у дворі доброї справної роботи. Та тільки видно, що чоловічої руки нема до всього. Якщо все буде гаразд. Ми в неї загостюємо…
— Батьку! А ви її полюбите?
— Гм!… — Омелько розвів руками і тому аж шарпонув вуздечку. — Не можна любитись із чужою козацькою жінкою. Це гріх! Перелюб! Гидота! Підступство!
— А ви ж оцю Настю любили?
— Овва, дитино! Ти вже все второпав?!! Так знай: її чоловік не козак! Це раз…
— … І ви її не силували. А вона сама до вас причепилась…
— А ти як знаєш?
— Бо вона все до вас підлащувалась, підлизувалась.
— Ну як же вона підлащувалась?
— А вона сама вам кинулась ноги помити.
— Та ти звідки знаєш?!!
— Бо я все-все чув.
— Ти ж, синку, спав міцно?!
— Ні, Батьку, то я спочатку заснув сильно, а потім ніби якась млість мене пойняла. І спав, і не спав, і все чув.
— Клопоти мені з тобою, синку! — Зрештою, після довгої мовчанки, виголосив козак. — Але, певно, на те людям і діти, щоб клопоти мати… Ти оце придивляйся, запам'ятовуй, якою стежкою йдемо… А я тобі розповім, чому я не прийшов, як казав. Кілька пригод, синку, одна за одною так всі мої забаганки перекрутила, що, взагалі, міг і не повернути…
— Батьку, Батьку! А що б я тоді робив?!
— Пішов би до Святих Печер і там би став служити. Я ж тобі казав…
— Батьку! Батьку! Я не хочу бути ченцем! — Гайгай, синку! Щоб ченцем стати, такий треба пройти послух, що легше на війні воювати і лишитись живим! Ченці — то дуже могутні люди! Сильні-пресильні люди!
— Батьку, що, вони за вас сильніші?!! Можуть таляра пальцями зігнути?
— Ой дитино ти моя! Сильна може бути людина не тільки руками, ногами!
Людина може бути сильна серцем і розумом так, що ніякі чужі сили її не зламають і не осквернять!!! Добре, краще слухай та не перебивай: дивися, запам'ятовуй шлях. Щоб по ньому і влітку пройшов, як усе зазеленіє!
— Отож ви з дідом лишились на пасіці, а я поспішив у Дикий Степ.
Далеченько зайшов у татарські землі. Заховав там зброю та в'ялене м'ясо — пасторму. І кінь наш казковий зо мною, і пес твій чарівний. Сидимо день, другий, вогню не палю. Потім мені ніби знак, і я підвівся і пішов назад степом до того шляху, яким московити до Криму ходять. Степ там скрізь рівний, а в одному місці височенна могила з кам'яною бабою. Я увесь караван здалеку вздрів. Поки вони мене примітили — я на дорогу. Іду по дорозі і танцюю, мов я турецький дервіш…