Одна з них он у вас на стіні висить. Ножі коваля Рибки. Чотирі пістолі.
Поцупили дві гаківниці, добру московську піщаль та одну яничарку.
Порохівниці з порохом взяли, торбинки з порохом. Цілий лист свинцю для куль. Форму для лиття куль, зроблену із лосиного рога. А також одну добру півгаківницю львівської роботи. Дві куші. Одна мисливська — і на болти, і на кулі. Німецької роботи. Друга італійська, вояцька. Та, головне, коня полового. От коня забрав Василь. Та дурень, сів із Сметаною в карти грати. А хто в Сметани вигравав? Програв він коня Сметані. А Сметана, оце в ярмарок, із двома панськими хортами поїхав до своєї курви. На перший слід я вийшов біля ярмарку. Та зразу й Сметану дістав. І його курву. Сметану я цуркував. Та йому пощастило — пів голови обдер. Його слабке волосся порятувало. Коня забрав малий та й поїхав до моїх друзів. Один переселенець побачив малого і виказав гайдукам. Тоді Гнат послав за малим своїх падлюк. Отой красунчик Микола вистрелив у малого, і думав, що поцілив. А малий лише в болото впав! Та виліз і нішов у село… Ну та цур їм та пек, тим гайдукам!.. Ти от краще нам розкажи, де ти в біді свого товариша на дорозі кинув?
— Так це ти? Так це ти? — Шепотів, швидко тверезіючи, товстопикий Василь.
— Василю! Що ти там шамраеш? — Раптом подала голос стара баба. — То ось звідки ти дістав пістоль і рушницю нашому Іванові? Та? Ну кажи! Щоб усі чули!
Старий гуркнув кулаком по дзвінких дошках. — Гапко! Мовчи!!! Не твоє бабське діло!!!
— Не моє?! А ти хіба не знаєш, що копа рішить, як узнають, що зброя нашого Івана із грабунку?!! Грабунку, та ще й з головосіком! Та наше все добро на грабіж пустять!!!
— Та ми його удвох!!! — П'яно заревів старий і схопив ніж зі столу і замахнувся на Омелька.
Та козак викинув лівицю з мискою і вдарив старого в пику. Миска розлетілась на друзки.
Приснула кров, і старий снопом завалився на лаву. Може на миг відвернув Омелько голову. Але цього було досить, щоб Василь вискочив з-за столу і кинувся до печі по ковані книпи.
Омелько наздогнав його в ту мить, коли він ухопив у кожну руку по різаку, Омелько вжучив його кулаком у потилицю.
І Василь з усього маху гепнувся на долівку. І всадив обидва книпа в підлогу перед ногами молодиці.
Вона і спитала через Василя:
— Козаче! Скажи щиро — все це правда?!!
— Піди — подивись. На мідній кулі нарізані три літери. А на піхвах шаблі на кінці дві подряпини і випав один мідний цвяшок. Та вийми шаблю з піхов. На лезі там візерунок. На лівому боці золотом, а на правому боці сріблом.
Молодиця взяла глиняний ліхтар і пішла до причілкової стіни. Все зробила, як сказав Омелько. Тоді поставила ліхтар на лаву. Сіла на лаву до старої, пригорнула до себе дівчинку і ревно заплакала.
Стара заламувала руки.
— Боже, Боже!!! Що тепер з нами буде?! Івана немає! А що ми самі можемо?! Цей же гаспид підбив Івана в чортову Лівонію попертись! Та будь ти проклятий!
Раптом молодиця встала.
— Мамо? Перестаньте! Ходімо краще батька на піл перетягнемо.
— Я поможу, — сказав Омелько.
— Іди геть! Ти прийшов непроханий і що нам наробив?!! Та будь ти проклятий!!!
Омелько запхав пістоль у нагрудну кобуру, вхопив молодицю за плечі і так трусонув, що вона аж зубами клацнула.
— Тихо, стерво дурне! Я проти тебе нічого не маю! Але якщо ти мене роздрочиш, то я так на тебе заклену, що й на твоїх онуків вистачить, — вже якось лагідно закінчив Омелько.
Омелько з молодицею перетягли не стільки побитого, скільки геть п'яного свекра на розкуйовджений піл.
Стара змочила рушник і почала втирати кров з вусатої п'яної пики.
Омелько наказав:
— Діти! Ану на піч! Швидко. І мовчіть, що бачили і що чули! Бо якщо хто з вас хоч слово кому чужому писне, той згорить у пеклі.
Козак зняв зі стіни гайдукову нагайку. І закрутив нею руки за спиною непритомному Василеві.
— А тепер, молодице, вигреби жар під комин і дай мені чисту сковороду.
Таку чисту, щоб на ній і краплі жиру не було. Ні краплини!
Поки хазяйка відтирала золою і мила глиняну сковороду, козак витяг з-під свого дорогоцінного каптана пласку шкіряну торбу.
Четверо дітлахів з-за комина палаючими очицями слідкували за кожним рухом страшного гостя. Коли козак витяг із поцяцькованої торби якусь тонку паличку з малесенькою глиняною чашечкою на кінці. В ту чашечку він запхав якесь темне зілля. А далі пішов справжній жах і чародійство! Голими пальцями козак. взяв жарину з-під комина і поклав її на зілля в чашечці.
Вільний кінець взяв у зуби і почав смоктати. Над чашечкою почав пихати сивий димок. А тоді козак смачно затягся тим димом і, заплющивши очі від насолоди, випустив через ніс.
На якийсь час і молодиця і стара завмерли, наче на них стій напав.
А козак відійшов до пристінної лави і недбало напів сів, напів розлігся на ній. Смоктав цибух і ліниво випускав з рота колечка диму.
Коли молодиця принесла чисту сковороду, він витяг із пласкої торби жменьку зеленкуватих великих зернин. Дзвінко висипав їх на сковороду, а сковороду поставив на жар під комином.
Небавом зерна ті позолотились, а далі зробились майже чорні. Ось тоді до їдучого сивого диму почав домішуватись дивний, незвичний і дратливо смачний запах.
— А мідна ступа у вас є? Якщо так, то тягни її сюди.
Омелько заходився розтовкувати гаряче підсмажене зерня. Ось тут вже запах гарячого смаженого зілля заповнив усю хату.
Омелько глибоко затягся і, не перестаючи бити товкачем по зернах, сказав дітлахам, що з відкритими ротами спостерігали все з-за комина:
— Ще раз кажу — якщо хтось базікатиме про те, що бачили тут, то вас отако чорти в пеклі підсмажать і потовчуть у ступі! Та ще й заставлять оцим димом дихати! А ти, синку, зніми свитку. Нехай усі бачать, що ти не жебрак із торбами, а козацький син! При зброї!
Тимко зняв торби, розкрутив Парасчин пояс. Поклав свитку на ослін. І сів поруч Омелька, виставивши напоказ свого залізного горбатого пістоля. І враз заснув, опустивши лоба на саму мідну кулю на. кінці рукояті пістоля.
Козак обережно поклав його на лаву, гарливо накривши "дарованою" свиткою.
Сам же заходився запарювати в манюсенькім горщечку, найменшім, який знайшовся на господарстві, товчене пахуче зерня.