Посеред двору, на взірець лядських замків, було зведено вогнище.
Полум'я на вогнищі фуркотіло, іскрилося і коливалося червоними язиками, підносилося з пасами диму до здоровенного плетеного із лози і обмазаного глиною, комина на чотирьох стовпах, теж обмазаних глиною.
Біля вогнища тупцювали, гріли руки чужі озброєні люди у дивних каптанах, шапках і плащах. І мова в них була чужа. Окремі слова, що долітали до Тимка крізь волохату личину, були і схожі, і несхожі. Взагалі Тимко вперше побачив стільки ляхів разом.
Як заїхали вояцькі сани зі звіром, то рейвах знявся страшний. Бо кілька свор просто оскаженіли. Та добре, що їхні псарі були не зовсім п'яні і не попускали їх із прив'язі.
От що дивно: ведмедиця, вилізши із саней, спинилась, постояла трохи.
Прошка вже почав хреститись і тремтячими вустами проказувати молитву.
І ще він не встиг закінчити молитву, як ведмедиця піднялась. Та й пішла просто до ганку великого і багатого дому.
І панцирні вояки, і їхня челядь нараз примовкли.
Прошка нахилився до лап Марьванни і по одній поставив їх на сходинку. А три сходинки вона сама подолала.
Прошка витяг з-за пазухи берестяну дудку і в'язку дощечок, насилених на ліщиновий обруч. Пхнув обруч "козі" і зашепотів їй на вухо:
— Трєщі, трєщі! І нє боісь!
Якось не до ладу хлопчик заметеляв обручем і дощечки дзвінко затріскотіли. Прошка за ним задудукав у берестяну рурку. От із таким шумом вони і вступили у панську світлицю.
Світлиця просто сяяла від безлічі яскравих свічок.
А медвяний запах свічок не могли заглушити ні гострий дух оковитої, ні солодкого вина, ні гіркуватого пива, ні смачної урди і калинових пирогів, ні дух смаженої риби.
Місця для лицедійства було доволі, хоч за столом і на лавах попід стінами не було вільного місця. Більше ляхіввояків при всій зброї і доспіхах, менше городових козаків.
А на чільнім місці, трохи ніби на узвишші, возсідало троє. Здоровенний, вже сивоусий лях із золотим ланцюгом на лискучій кірасі. Коло нього білявка потонула у синім оксамитовім плащі із золотими шнурами і бобровим коміром. І сам господар — козацький сотник. У червонім кунтушу і червонім жупані. Невеликий на зріст, але якийсь ніби грубим теслом вирубаний. Шия коротка, вилиці широкі, безкровні вуста розтягнуті в тонку посмішку аж до вух, як у жаби.
Білявка повернула голову до лицедіїв і на чолі в неї на шовковій стрічці засяяв багряний лал.
Прошка лівицею стиснув плече Тимкові, а помиком ланцюга дав знак Марьванні поклонитись "наісвєтлєйшим панам". Марьванна кланялась на всі чотири боки, а лицедій півником викрикував своє.
— Ясновєльможниє пни! Ми прішлі к вам іздальока показать мєдвєжью науку! Да вот штука, что ми вчерась в корчмє горько пілі, сладко єлі.
Поєтому то к вам, наісвєтлєйшіє нани, опоздалі. Покажіка, Марьванна, как ми пілігулялі!…
І знов почалась та сама "ігра", що й удень біля корчми. Тільки Прошка побоявся повторити свою хитрість із пляшкою та оковитою. Просто Марьванна показувала, як у неї "болить з похмілля голова". Ведмедиця "пекла млинці", облизувала лапу — "обпечену руку", веселиласьтанцювала, коли до неї "на бліни прішлі блядуни"… Звичайно, далі лицедій наказав Марьванні показати, як хлопчаки крадуть горох, як баби ходять на ставок купатись і пробують ногою, чи тепла вода. При тому він вихопив у "кози" обруч із дощечками, клацав ними щосили і виспівував дурним голосом:
Как Ніканоровна
В пруду купалася.
Большая риба єй
Мєж ног попалася!…
Білявка в дорогоціннім оксамитовім плащі зацікавлено дивилася і уважно вслухалася у всі базаринки Прошки. Хоча було видно, що половини всього вона не розуміє.
Ще Прошка, зрештою, ужив свій бубон, що весь час у нього метелявся при поясі. Прошка калатав щосили — Марьванна тікала від "кози", а "коза" її наздоганяла і буцала.
А далі ведмедиця мала показати взнадобилась рушниця. Один із рейтарів наказав своєму пахолку принести свій карабін.
Прошка вставив той карабін у лапи ведмедиці і задудів щось схоже на турецьке. І потяг за ланцюг по колу вчену тварину. І ведмедиця кумедно переставляла пазуристі лабети, високо їх піднімаючи.
Білявка із зеленим венеційським келихом у руці уважно, але ніби злісно, споглядала "турецьку муштру".
Цього разу Прошка, певно, перегнув палицю — занадто довго тупцювала Марьванна на задніх лапах. Так довго навіть вона не могла витримати ходіння на задніх лапах. Ведмедиця впустила на долівку карабін, стала на всі чотири і заходилась його шарпати своїми страшними пазурами.
Вже й рейтар зі страшною лайкою кинувся забирати у звіра чудової німецької роботи карабін.
Але Прошка відчайдушно кинувся йому навперейми:
— Пан! Пан! Нє надо! Она сдуру может задрать!
Підпилий вояк заволав:
— Пся крев! — І потяг з-за пояса пістоль.
Та він не вистрелив у ведмедицю.
Це ведмедиця щосили лупонула пазурами по колісчатому замку. Запобіжник зіскочив. Пружина звільнилась, і сталеве колісчатко з тріском викресало із кременя цілий сніп іскор. І зразу ж гахнув постріл. Спалах і густий дим залив світлицю по низу.
Всі просто отетеріли.
Першим отямився вирлатий сотник.
— Нікого не влучило? — Проникливо спитав він.
— Влучило, влучило… — Простогнав товстий кухар.
— Кого? — Стрепенувся сотник, а всі мовчали.
Білявка притулилась до сивого ляха.
— Та ні в кого, а в барило із грушевим квасом.
Дим осів помалу. І всі побачили, що Марьванна сидить на задніх лапах у калюжі квасу. Морду поклала на барило і обхопила її згори, мов говорячи: "І що я наробила?!" При цьому видовищі п'яне панство заревіло, загоготіло, застогнало!
І білявка, нарешті, засміялась. Злегка похитуючи білим личком і пускаючи самоцвітом багряні іскри, вишкіряла рівнесенькі зубки з-під пухкеньких коралових вуст і заливалась дзвінким сміхом.
Як старший лях побачив, що білявка сміється, аж просяяв весь, ніби помолодшав.
"Коза" Тимко стояв ні в тих, ні в сих і зачудовано зирив зі своєї волохатої схованки на біляву панну.
Сивоусий лях щось сказав на вухо білявій. Вона відповіла йому голосно сміючись. Тоді він дуже поважно звернувся до сотника.
Сотник аж сочив, схилив у послуху голову. Вислухав ляха, ловлячи кожен звук. Наказав комірничому: