Минає невелика година; ходжу од порога до стіни, мов п'яний спотикаюся на парти.
І увижається він мені, цей храм юності чарівний, десь далеко-далеко, палацом надхмаряним... Шляхи до його, єдині доступні мені шляхи, юнакові бездипломному, хащами позаростали непролазними... Мурами високими їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та сміливо й радісно топчу я ті хащі ногами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні... Лечу...
Самотньо й лунко одгукується в німих стінах моя помірна хода, ясно палає огонь моїх мрій.
Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне — не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію.
І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер сміялись, проте не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.
Думаю: "Все одно — ніхто того не буде бачити..." І я швидко біжу по чемодан, несу його в клас.
Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі хліб у другий, швидко витягую книжку, що олівцем посередині закладена, і поміж розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.
"Я тільки хоч погляну очима",— умовляю себе. І, розгорнувши книжку, зразу, як у воді, потонув у їй...
Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелі, гучно ляскає на мостину... Кидаюсь, як зо сну:
"Де я?"
Порощить дощ за вікном. Під партою десь одноманітно скрегоче миша, тягаючи сухар. Як червона зірочка з туману, блимає перед очима каганець. Дощ шумить, не вгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. Ніч все темніша стає та глибша...
А з усіх боків шумлять вікна — плачуть... Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними, і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця ані ясних днів.
В мене грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так, бувало, колись ми, малі діти, розумом недійшлі, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночі засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому...
Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи... Будуть!..
В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.
ІІ
Ранок. Щось стукає в двері.
— Хто такий?
За дверима здавлений голос:
— Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я — тутешній дяк...
Увіходить: сива шапка, пальто — наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері — гарний...
Знайомиться:
— Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому...
Понесло горілкою, разом із тим бачу — в кишені з червоною головкою пляшка казенки... Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге... Про попа.
— Дерій, зажера, заїдливий...
Питаю:
— Не в миру з ним?
— Не любимо й на перехід один одного. Не людина — собака пінява...
Помовчав.
— Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село — з'їсть.
Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.
Звичайно, піп давно б "з'їв" дяка, коли ж Запорожців дядько — в консисторії, і люди — теж за дяком. Крім того, поблизу — штунда.
— То й що? — питаю.
Осміхається. Помовчавши:
— Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе — вподобали...
Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.
Інтимно:
— Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то — в монастир на покуту.
— І це було? — заохочую.
— Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся...
— За що?
— Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, — додав він скромно. Зітхнув: — Ех, огидло все це мені до краю.
— То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?
Підвів голову й серйозно подивився на мене:
— В москалі візьмуть.
Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:
— А ви самі — якого роду?
Я сказав.
— Умгу...
— А що таке?
— Я — так.
Заспокоївся.
Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.
Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело — по-бурсацькому.
До мене:
— Ви співаєте?
— Співаю.
— Цю знаєте? — І на всю школу несподівано шугнуло:
Де ти бродиш, моя доля...
Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:
— У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?
Я сказав, що горілки не буду пити.
Він не почув чи не зрозумів:
— Що?
— Кажу, що я пити не буду.
— Чому?
— Не п'ю.
Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:
— Ви — козак?
Сміюся:
— Козак.
— І не будете? — В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.
Кажу спокійно й рішуче:
— Ні.
Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.
— Не треба. Казали — приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе...— Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.
У порозі спинився, саркастично зажмурив око:
— Знаю, звідкіля цей вітер... Певне, вже наговорили .. Ну і к чорту — плакати не буду.
Ляснув дверима, зник.
Дивлюсь услід.
Химерна якась людина.
III
Андрій Маркевич, старший учитель в школі,— рудий кремезний паруб'яга. Обличчя — червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові — кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох.
Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий. Не припав він мені спершу до душі.
Думав: певне, вертій на зразок сільських юристів.