Сіли на обніжку.
— Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це ж гріх, це ж...
Ні слова, мов і річ не до неї. Щипала на обніжку блакитно-огневі черевички, вибирала з них найкращі й механічно тулила в букетики; кидала додолу і знову рвала. Тільки все нижче схиляла голову та губи стуляла міцніше...
Упрів. Зняв кашкет. Енергійно провів рукою по чубові: надвечірнє проміння пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвітило над нею веселку. Думав. Далі схопився, осміхнувся, рішуче взяв її за плечі, струснув нею, разом жартома й сердито:
— Тетяно, та ви чуєте чи ні?
Підводив їй голову.
Вона пробувала одвести од його очі то в один бік, то в другий. І відразу — зів'яла... Пирснули з очей сльози... Поривом припала до плеча...
Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на голові хустку.
Осміхнулась:
— О, чого ж це я вас до хати не кличуі
Обличчя прояснилось, так ніби в погашеному ліхтареві боязко засвітилася свічка.
Сідало десь у полі сонце, велике, червоно-вишневе. Далеко за лісом смутніло осіннє небо, як виплакані чиїсь думні очі... Пішли до хати.
XII
В чубатих туманах вставало сонце та в тумани й сідало.
Дні короткі, та й ті невеселі, а ночі...
Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька... Зайде, трохи посидить — зараз тікає... Хотіли якось додому провести — сполохалась, аж почервоніла:
— Ні, ні — не треба!
— Чому?
— Тепер свято — скрізь люди вештаються... буде й того, що маю...
Зітхав Андрій, хитав головою: "Убили щось у дівчини..."
Один раз було тільки: сидимо якось у школі, розгомонілась більше, як завжди. Поживішала, спробувала щось навіть заспівати. Буває, так журлива пташка в клітці сидить, надувшись, нудьгує, мовчить... Пригріє сонце — вона зворухнеться й цвірінькне. Проспівала кілька слів, боязко озирнулась і замовкла. Сіла на парту, задумалась.
— І поспівати немає де: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали... Живеш, як у темниці,— махнула без надії рукою.
Далі раптово хитнула головою, хруснула пучками, і в очах заяскрилася непокійна давня туга, горда, палюча тоска, таємна, невгасима. — Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?
Схилилась до парти, плаче.
Витерла сльози, блиснула очима:
— Знаєте, коли я вперше побачила із сцени стільки перед собою людей, в мені ніби щось огнем загорілось, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій стало радісно і страшно. Здавалось, театр поламаю, всіх людей од землі підійму.
Загадалась.
Було це, кажу, всього раз, далі знову погасла. Стала покірна, боязка.
На селі стало тихо. Переговорили люди... вирішили — схаменулась дівчина, за розум береться. Отець Василь — і той пом'якшав. Казав:
— Її одарував господь талантом, щоб вона в церкві прославляла ім'я його святеє, а вона з ним на пляси та на грища — ворога роду людського тішити,— от бог і покарав її за теє. Її зовсім од церкви треба було б одлучити, та бог з нею — хай прийде попрохає — дозволю вже в хорі співати...
Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубці — буде якось жити, а коли справді є в неї той талант, то ще, може, й немарне. Чи то ж мало їх, тих невідомих іскор, в народі, що так жартома, задарма гріють людям серце, темне життя їх окрашають? Не питають ціни тому святому дарові, та й не знають ні болю, ані того жалю…
Думалось...
XIII
І досі воно перед моїми очима, те незграбне будування з соснових дощок та обаполів — народний театр... Довго після того стояло воно із забитими дверима, чорне од дощів, сумне. Вільха, кущі бузини щільно тулились до його, по стінах вився дикий хміль; бур'яном, глухою кропивою стежки позаростали, завелися сичї, плакали ночами. Люди навіть удень минали його, розповідали страшне. Казали, хоч би хто-небудь, добра душа, спалив оту озію. Ідеш мимо, то аж на серці холоне...
А про те, що зчинилось на тому меду в селі Ярках на Другу пречисту, далеко прогула луна.
Вся в золоті сяяла на цвинтарі липа. Саме жовкло тоді на дереві листя.
Увіходимо.
В церкві людей — тиск. Хор свіжих, нагуляних за літо голосів співає бадьоро, шумко, хоч і не завсіди влад. Пригинаючись і ховаючись за чужими плечима, стояла між співаками й Тетяна — вигляд суворий, замкнений, навіть ворожий до людей. Пригнічена, забута...
Кінчали службу.
В церкві стало урочисто, тихо.
Співаки заворушились, захвилювалися, готуючись до концерту. Забринів по церкві камертон. Густо загули баси:
— "Утоли болізні..."
За басами — тенори; далі крадькома увійшло сопрано, вибралося над усіма і раптово згори, з-під церковних верхів, сипнуло на людей дощем гарячих іскор: "...многовоздихающия душі моєя...".
По церкві пішов шелест:
— Хто се? Це тая сама?..
— Де вона, де?
— Ото в білій хустині? А змарніла як! Глянь!
— Цитьте!
Замовкли.
Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвітився людськими очима. В церкві виднішало, ясніло, ніби відтуляли в ній вікна. А лице Тетяни вже сяяло, як свічка, лице живе, наївне, скорботою натхнене, з тими великими, ймовірними очима, що про їх люди говорити мусять.
— "Ти бо чоловіком болізні одгониши і скорбі грішних розрішаєши".— Руки вгору, очі стрілою в небо — криком пронеслося по церкві, жива туга гострою колючкою встромилась людям в груди: — "...Ско-о-рбі розрішаєши..."
Здалося, скрізь із ветхих церковних стін посипався порох. Кам'яні лики святих злякано одлетіли кудись далеко-далеко; здивовані, стурбовані слухають цю живу, невтриману, з грішного світу скорботу, що вперше закричала тут поміж мертвими стінами.
Забувалося, де в церкві вікна, де двері.
Торкнуло щось у груди: "Оце, мабуть, і є той самий талант..."
Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позлота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо та ясне сонце. Вівтар був забутий...