Л е м і ш к а. Він самий.
П а л а ж к а (сходить). От несподівано! Голубе мій! (Обніма). Як же я рада... як рідному!.. Мов помолодшав?
Л е м і ш к а. А помолодшав: дочку видаю заміж.
П а л а ж к а (в кімнати). Марусю! Марусю! Іди сюди, кинь лихом їй в вічі: то все вона бреше... А ось глянь, хто приїхав!
Л у ч и ц ь к а (на рундуці). Хто? Хто б міг? (Сходить, утира очі). Роман Михайлович?! Татко? (Кидається, обніма).
Л е м і ш к а (все ловить і цілує їй руки). Благодійко! Янголе божий! Сонечко наше! Як же ми там за вами нудимось, як тужимо!..
Л у ч и ц ь к а. Не забули ще?
Л е м і ш к а (плаче). Не забули, повік не забудемо... І вороги схаменулись... А маненькі аж плачуть. Бідний хазяїн наш Безродний прогорів, помічником у Котенка служить, а той ніби "сосьєте", тільки сам усім крутить.
Л у ч и ц ь к а. Безродний помічником? Себто сценаріусом? Господи, за віщо ж йому така покута? Ця новина кригою обсипа серце... Такий багатий був, пановитий... і все своє добро на химеру спустив.
Л е м і ш к а. Так, так!.. Ось листа вам пересила Марко Карпович, — бере мою дочку...
Л у ч и ц ь к а. Маринку? Мою любу, мою горличку? Це ж мені така радість... а я й не спитала! Давайте, давайте листа!.. (Бере, розрива). Як же вона? Що? От спасибі Марку!
Л е м і ш к а. Здорова... за вами все плаче... Вам до ніжок кланяється, благословенія просить...
Лучицька жадно чита, а Лемішка кива головою няні.
Ой змарніла наша матусенька!
П а л а ж к а. Хоч у труну ложи! Та як же й не змарніти, коли в таке пекло попала? Як приїхали сюди, так спочатку Марусю не пустила й на очі; син хотів був тікати... так вона ніби помирилась з невісткою, стала кликать до себе... Ну, моя зірочка й проясніла — і я рада... Та ненадовго: стала я помічати, що й Маруся почала нишком плакать, і він, Антось отой, більше та більше хмуритись...
Л у ч и ц ь к а (цілує листа й хова за ліф). Друже мій! Єдиний мій! От уже хто не зрадить, так не зрадить, а душу за друга положить!.. Так рада моя Маринка?
Л е м і ш к а. Там уже така щаслива, так кохаються... Коли б тільки їй ще ви — то й раю не треба... Та і публіка кричить притьмом за вами, і Котенко...
Л у ч и ц ь к а. Не знаю, не знаю... Ех, я уже мертва! Нема мені світу... (Переміня тон). Та то я жартую... а мені така радість, так весело, так весело, як давно не було! Мов теплим вітром на мене повіяло з рідного краю. А як же ви сюди попали?
Л е м і ш к а. Мені в сусіднім городі дісталась по спадку хатка, дак я одпросився продати її та справити посаг Маринці.
Л у ч и ц ь к а. А, от і чудесно; і од мене теж передасте...
Л е м і ш к а. Я ще на повороті заїду, а тепер хапаюсь: боюсь спізнитись на потяг... хмара насува... Ну, храни вас господь! (Цілує руки). А назад...
Л у ч и ц ь к а. Конечне заверніть! Я така рада, мій старенький...
П а л а ж к а. Ну, прощавайте та йдіть мерщій... а то онде вже збігаються! Я проведу вас. (Веде в хвіртку, гаряче жестикуліруючи).
Л у ч и ц ь к а. Ах, як боляче! От тепер-то почулось, що згаряча я порвала! Зрадила діло велике ради свого власного серця, і мені моя зрада зрадою ж і б'є!
В И Х І Д IX
Лучицька і Квітка.
Грім. З цього часу блискавка блиска. К кінцю дії буря і дощ.
Л у ч и ц ь к а. Ай (Закрила очі).
К в і т к а (підходить). Марусе!
Л у ч и ц ь к а. Ай! Ти? Ах, як мене грім налякав!
К в і т к а. Чистим душам грому не страшно... Об'ясни мені, бога ради, щиро. (Голос дрижить). Од кого цей лист? Тут написано: "Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу... ти собі знайдеш..." І так далі... грубо, цинічно...
Л у ч и ц ь к а. Що-о? Я не розумію нічого... А дай!
К в і т к а (показує уривок). Читай — я не прибавив.
Л у ч и ц ь к а (придивляється і сміється). Це ж не до мене лист!
К в і т к а. У тебе знайшли... Тут нема сміху... Тут жах!
Л у ч и ц ь к а. Ні, голубе мій, — один тільки сміх. Знаєш, що се таке? Це моя роль із "Глитая": се той лист, що Глитай підробив і приніс Олені.
К в і т к а. Роль? Невже?
Л у ч и ц ь к а. Роль, роль... хіба не пам'ятаєш? Та я тобі й покажу...
К в і т к а. Може... Однако все-таки... странно... Я хороше не помню... Какое ужасное недоразумение... Я не могу придти в себя...
Л у ч и ц ь к а. Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж се?
К в і т к а. Прости! У меня расшатаны нерви... какая-то тупая боль... Да, все одно к одному... кругом разочарования, неудачи, неприятности.
Л у ч и ц ь к а. Ти мене лякаєш... Що ж скоїлось?
К в і т к а. В земство нема чого й думати: остатня стежка закопана!
Л у ч и ц ь к а. Чого ж то? З якої причини?
К в і т к а. Одна причина, одна!
Л у ч и ц ь к а. Все я?
К в і т к а. Що ж ти з ними вдієш! І кланяться перестали... Нема просвітку: руки складай та й лежи нікчемною колодою, поки згниєш.
Л у ч и ц ь к а. Я? Я тобі світ заступила?
К в і т к а. Не ти, а панські привереди... А! (Йорза волосся).
В И Х І Д Х
Ті ж і Гаша.
Г а ш а (вибіга). Бариня на минутку зовуть вас... сюда...
К в і т к а. Сейчас! (Іде за нею).
При світі блискавки видко в гущавині бариню і Квітку.
Л у ч и ц ь к а. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї — так ясно що: зайву личину тра набік!
К в і т к а (хутко, скажено). А! Наконец-то комедии разоблачу! (Бере Лучицьку за руку). С кем это вы изволите любовные переписки вести? (Лучицька дрижить. Пауза). От кого — не роли, а любовные письма получаете?
Л у ч и ц ь к а (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!
К в і т к а (напряженнее). С кем обниматься изволили?
Л у ч и ц ь к а. Не оскорбляй! Что зто? Гвалт?!
К в і т к а (несамовито). С кем об-ни-ма-лась?
Л у ч и ц ь к а. З Лемішкою... отцом Маринки,.. Спроси няню...
К в і т к а. Одна шайка! Где бы он взялся здесь?!
Л у ч и ц ь к а. Проездом... Клянусь богом... Опомнись!
К в і т к а. Где письмо? Отдайте мне его!
Л у ч и ц ь к а. Вот оно. (Дістає).
К в і т к а (вирвав). От какого-нибудь поганого актеришки — и у сердца храните... А! знаю, от какого мерзавца зто письмо!
Л у ч и ц ь к а (пошатнулась і ухопилась за спинку стула; коси від руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего мне человека...