Досі Москаликові не могло навіть наснитися, що підтоптаний чоловік, у потертому вицвілому піджаці, який не раз уминав у його хаті варену рибу, сьорбав пісний селянський борщ,— колишній поміщик, пан. Так собі чоловік — або продавець у крамниці, або базарний спекулянт, бо рушницю добру має: два чоки й кучно б'є. Коли Москалик якось став допитуватися, де Лебединський живе в Києві й що робить, той відповів йому досить туманно, мовляв, працює конторником на заводі, а живе аж під Святошином. Така відповідь не дуже відбігала істини, а головне, гарантувала, що Москалик, приїжджаючи до Києва на Житній базар продати свіжу рибу та птицю, не зважиться притарабанити в гості до Лебединського на зятеву квартиру. Бичуватися з Подолу пішки — далеко, а їхати трамваєм — при своїх нестатках пожаліє гроші.
Так на тому й стало: конторник так конторник, мисливці всякі бувають. Он торік восени в Москалика ночував навіть єврей-мисливець, суддя з Києва. Про це диво й став сьогодні оповідати Москалик, коли Лебединський, зайшовши до хати, вішав на кілок біля дверей ягдташ з бекасами. Саме бекаси й навели його на спогад про суддю-мисливця, якого Москалик з пошани до його посади назвав навіть по-город-ському "яврей", а не жид, як то звичайно казав про інших, не вкладаючи в це слово ні ворожнечі, ні зневаги.
— Бекаси йому — що горобці. І не гляне, якщо. бекас випурхне з-під ніг. А от утви багато б'є. Хоч він л настоящий яврей, а стріляти вміє. І горілку п'є. Торік, як ночував тут, пляшку зі мною випив, ще й мало йому здалося — попросив самогону де напитати. Ні, хороший собі жидок, от тільки що — суддя!..
— Цікаво, а з ваших сільських євреїв є такі, що полюють? — спитав Лебединський, сівши до столу й з насолодою чухаючи голу п'ятку об стопу.
— З наших? — здивувався Москалик.— Так їх уже ж давно нема. В нашому селі тільки один жид був — Берко, так і того ж в дев'ятнадцятому році втопили.
— Що ж він — злодій був, чи як, що втопили? — спитав Лебединський, аби підтримати розмову, вагаючись у думці — чи послати й собі по самогон, як той мисливець-суддя, чи досить того, що почастував учора ввечері Москалика і його жінку сорокаградусною? Мабуть, досить, вирішив він і закурив цигарку, простягаючи через стіл пачку й Москаликові.
— Хто — Берко злодій? Таке! — здивувався ще більше Москалик, навіть затримав коло пачки темну від засмаги й бруду руку.— Який там злодій! Берко був дуже хороший жид.
— То хто ж — грабіжники втопили? — все ще не розумів Лебединський.
— Та ні! Люди втопили. Ми самі.
— Ви самі? За що ж? — насторожився Лебединський, відчуваючи, як від останніх Москаликових слів на нього здалека повіяло чимось знайомим і страшним.
Москалик незграбно витягнув з пачки цигарку, припалив її об цигарку Лебединського, щоб не переводити марносірника, і, сплюнувши на долівку, замислився хвилину й сказав:
— Так вийшло...
Давній кошмар, як уві сні, насунувся на Лебединського від цих слів, але якась незрозуміла владна сила штовхала його ще раз зазирнути в прірву.
— Як це — "вийшло"? — вражено спитав він Москалика, як десять років тому питав у своєму домі Плахотку, коли той разом із іншими селянами прийшов палити маєток.
Москалик схилився, спираючись ліктями на розчепірені коліна, затягнувся цигаркою, знову чвиркнув на долівку й спроквола почав:
— Іншим би часом ніхто Берка й не зачепив би, ну а то ж був отой дев'ятнадцятий рік, коли навесні з нашого села, а найбільше з Петрівців, Гостомеля та Вишгорода ходили до Києва Куренівку брати. Були там люди й з Осеччини, Тарасовичів, ге навіть із Лядського та Чернина бачили наші декого. Так ото тоді воно й сталося.
Москалик пом'яв пучками цигарку, що чогось сама погасла, знову посунувся до Лебединського припалити й став пояснювати:
— Тут уся штука в тому, що в Петрівцях Захарчук крамницю держав. Чоловік він був справний і таки добре розжився на тій крамниці, поки в нашому селі Берко не завівся. Бувало, кому що треба купити, то сяде в човна, майне через Дніпро до Петрівців і — до Захарчука. Ну, а Берко з своєю крамничкою став йому на заваді: хто ж дурний їхатиме тепер до Петрівців, коли в своєму селі все що тобі треба — чи солі, чи сірників, чи, сказать мануфактури якої — все Берко продасть! Глядіть, чи не дешевше навіть, як Захарчук, продавав свій крам. Людям воно байдуже, чи в Берка, чи в Захарчука брати, аби ближче й дешевше, а Захарчукові Берко став поперек горла. А тут незабаром і той колот між людьми пішов, а далі й до Києва подались Куренівку брати. От саме під цей час і приїхав до нас, петрів-чан, один (потім уже дізнались, що то Захарчуків зять був) та й каже людям: "А ви що ж свого жида — на розплід, чи як,— бережете? У нас, у Петрівцях, усіх жидів повкидали в Дніпро, в Тарасовичах та Осеччиш теж, а ви що ж? — не люди хіба? Чи вам жидівська власть не надокучила?"
Воно, звісно, вроді й не випадало нам від інших одставати, а до того ж, запримітьте,— петрівчани — то такий народ, що, як де коня вкрали або з поля хтось копиці поцупив, то вже ніде не шукай, як тільки в Петрівцях,— дуже капосні люди там!.. Довго думати тут не довелося, тож ми й пішли до Берка. —
— Як? Отак усім селом і пішли? — перепитав Лебединський, пильно вдивляючись у простодушне Москаликове обличчя.
—_Та ні! Багато ж, кажу, з наших пішло тоді до Києва, ну, а коміки поховались або й зовсім розбіглись із села: самі знаєте — їм тоді не світило...
— Які — коміки? — не зрозумів Лебединський.
— Та всякі злидні, оті, що потім у комнезам позаписувалися. Комнезаможні, сказать...
Лебединський мимоволі внутрішньо посміхнувся: до Пла-хотки "комік" — як влипло, пригадав він миршаву, незграбну постать свого колишнього односельця, а от до Рябо-шапки — ніяк не підійшло б: це скоріше трагік, а не комік...
А тим часом Москалик оповідав далі:
— Душ із двадцять нас пішло — все отака каліч, як я, та ще декотрі старі. Одне слово, ті, що їх, сказать, у запасі в селі зоставили.
Заходимо, значиться, до хати (Берко серед села, за церк-
вою, крамничку держав і там же й жив з хайкою та двома
бахурами). "Здоров, Берку!" кажемо. "Доброго здоров'я,
люди добрі,— одвічає Берко й очима кліпає: — А чого це ви,