— Спіть, — сказав лікар, помітивши, що я розплющив очі.
— Не хочу, — сказав я. — Ще встигну.
— Не вар'юйте, — сказав лікар. — Безвихідних становищ не буває.
— Не буває?
— Ще одне слово, і я даю вам снодійне.
— Не треба, лікарю. Знаєте, що дивно: я читав, що перед смертю люди згадують дитинство, рідний дім, галяви, залиті сонцем... А мені все здається, що я лагоджу якогось непотрібного мені кібера.
— Значить, житимете, — сказав лікар.
Я задрімав. Я знав, що лікар як і раніше сидить поряд і розкладає пасьянс. І мені, як на зло, приснилася галява, залита сонцем, та сама галява, по якій я бігав у дитинстві. Галява була теплою і запашною. На ній було багато квітів, пахло медом і гули бджоли... Лікареві я не став казати про свій сон. Навіщо засмучувати?
Увійшла сестра.
— Все гаразд, лікарю, — сказала вона. — Проголосували.
— Ну, ну?
— Сто сімнадцять "за", троє утрималися.
— Любесенько, — сказав лікар. — Я так і думав.
Він схопився, і карти, схожі на марки, розсипалися по підлозі.
— Що, лікарю?
— Життя чудове, молодий чоловіче. Люди чудові. Хіба ви цього не відчуваєте? Ох, як у мене болить зуб! Ви не можете собі уявити... У вас коли-небудь боліли зуби? Ви ще повернетеся на свою галяву. Вона вам снилася?
— Так.
— Повернетеся, але зі мною. Вам доведеться запросити мене в гості. Все життя збирався побувати на Землі, але ніколи якось. Якщо ми з вами протримаємося ще два дні, вважайте, що ми перемогли.
І він не брехав. Він не заспокоював мене. Він був упевнений в тому, що я виживу.
Це було дивно, тому що нізвідки було узятися оптимізму.
— Сестро, приготуйте стимулятори. Тепер не страшно. — Лікар поглянув на годинник. — Коли починаємо?
— Через п'ять хвилин. Навіть раніше.
Крізь товсті шибки вікон долинув багатоголосий рев сирен.
— Через п'ять хвилин. Ви вже знаєте? — сказав незнайомий лікар, зазираючи до палати.
— Засуньте фіранки, — наказав лікар сестрі.
Сестра підійшла до вікна, і я востаннє побачив срібну підкладку хмар. Я хотів попросити, щоб вони не засували фіранки, пояснити їм, що хмари потрібні мені, але невблаганна нудота підкотила до горла, і я, не встигнувши учепитися за муркотіння лікарського голосу, понісся по хвилях, задихаючись в піні прибою.
— ...Так, — сказав хтось по-російськи. — Ну і становисько!
Я не знав, до якого з уривчатих видінь відноситься цей голос. Він не давав піти назад у забуття і продовжував гудіти, глибокий і гучний. З голосом був пов'язаний зростаючий у мені біль.
— Додай ще два кубики, — наказував голос. — Чіпати його поки не будемо. Глібе, пережени сюди третій комплект. Зараз він прокинеться.
Я вирішив послухатися і прокинувся. Наді мною висіли чорна широка борода, довгі пухнасті вуса і брови, такі ж пишні, як і вуса. З маси волосся виглядали маленькі блакитні очі.
— Ось і прокинувся, — сказав бородатий чоловік. — Більше заснути ми тобі не дамо. Бо ще звикнеш...
— Ви...
— Доктор Бродський з "Колібрі".
Бродський відвернувся від мене і випростався. Він здавався високим, вищим від усіх у кімнаті.
— Колего, — перейшов він на космолінгву. — Дозвольте мені ще разок зазирнути в історію хвороби.
Мій лікар дістав оберемок білих котушок із стрічками записів.
-Так, — бурмотів Бродський. — День одинадцятий... день чотирнадцятий... А де продовження?
— Це все.
— Ні, ви мене не зрозуміли. Я хотів запитати, де друга половина місяця? Адже ж не чотирнадцять днів він хворіє.
— Чотирнадцять, — сказав лікар, і в голосі його пролунали дзвінкі нотки сміху.
— Сорок три дні тому ми стартували з бази, — тим часом гудів Бродський. — Ми заощадили в дорозі три доби, тому що більше заощадити не могли...
— Я вам усе зараз поясню, — сказав лікар. — Але, здається, приїхав ваш помічник...
Через шість годин я лежав на найзвичайнісінькому ліжку, без обладунків, без шин, без розтяжок. Нова шкіра трохи зуділа, і я був ще такий слабкий, що насилу піднімав руку. Але мені хотілося курити; і я навіть посперечався, хоч і досить мляво, з Бродським, який заборонив мені курити до наступного дня.
— Давайте-но все-таки розплутаємося з цією штукою, — сказав Бродський, схилившись над моєю історією хвороби. — Скільки ж ми летіли і скільки ж наш хворий пролежав у вас?
Бродський дістав з кишені велику люльку і почав її розкурювати.
— Тоді ви самі не куріть, — сказав я. — Інакше відберу люльку. Заради однієї затяжки я ладен зараз на злочин.
— Хворий, — строго сказав Бродський. — Що дозволено Юпітеру, те не дозволено кому?
— Волові, хворим, космонавтам у скафандрах, — відповів я. — У мене вища освіта.
Мій лікар слухав нашу розмову, розчулено схиливши голову до плеча. У нього був погляд дідуся, онук якого проковтнув виделку, але в останню мить умудрився за допомогою заїжджого медика повернути її до їдальні.
— Навіть не знаю, з чого почати, — нарешті сказав лікар. — Вся річ у тім, що наша планета — вельми безглуздий галактичний утвір. Більшу частину року вона цілком закрита сріблястими хмарами, які повністю відрізують нас від зовнішнього світу.
— Але ж ми ж прилетіли сюди...
— Корабель може пробити шар хмар, але цим зазвичай ніхто не хоче займатися. І ось чому: хмари якимось чином порушують причинно-наслідковий зв'язок на поверхні планети. Ви пам'ятаєте, як кілька днів тому в місті розвиднілось дещо пізніше, ніж зазвичай?
— Так, пам'ятаю, — сказав я. — Я вирішив спочатку, що надто рано прокинувся.
— Ні, це запізнився світанок. Один закоханий молодик не хотів розлучатися зі своєю коханою. І що ж він зробив? Він виліз на башту, на якій стоїть головний міський годинник, і прив'язав гирю до великої стрілки. Годинник уповільнив хід. У будь-якому іншому місці Галактики від такого вчинку нічогісінько б не трапилося. Ну, можливо, хтось і запізнився б на роботу. І все. А на нашій планеті в період "срібних хмар" сповільнився хід часу. Світанок настав пізніше, ніж зазвичай.
Лікар вдосталь насолодився нашим подивом і продовжував:
— Біда ще й у тому, що в одному місті годинник може йти вперед, а в іншому відставати. І світанок настає в різних місцях по-різному. Чого тільки ми не робили! Забороняли користуватися особистими годинниками — адже час залежить навіть від них, ввели обов'язкову почасову звірку всіх годинників планети... Але потім від усіх заходів такого роду відмовилися. Просто-напросто кожен житель планети має годинника. І раз на планеті живе сто двадцять мільйонів людей, то середній час, який показують сто двадцять мільйонів годинників, правильний. Одні поспішають, інші відстають, треті йдуть як слід. Зрозуміло?