Я надто швидко міняюся: моє сьогодні заперечує моє вчора. Ступаючи вгору, я часто перестрибую через сходинку, – і цього не дарує мені жодна сходинка.
А коли я вже вгорі, то помічаю, що зовсім самотній. Ніхто не заговорить до мене, холод самоти примушує мене тремтіти. Що ж мене вабить там, угорі?
Зневага моя і бажання моє ростуть одночасно; що вище я підіймаюся, то більше зневажаю того, хто підіймається. Що його вабить там, угорі?
Як соромлюся я свого сходження і спотикання! Як я глузую із свого сопіння! Як ненавиджу того, хто літає! Як я стомився вгорі!
І юнак замовк. А Заратустра поглянув на дерево, під яким вони стояли, і промовив так:
Це дерево росте самотою тут, на горі, піднеслося воно високо над людиною й звіром.
І якби воно захотіло сказати щось, то не мало б нікого, хто б його зрозумів, – так високо виросло дерево.
І ось чекає воно й чекає. Але на що чекає це дерево? Надто близько стоїть воно до гніздища хмар, – може, чекає на першу блискавку?
Коли Заратустра сказав це, юнак замахав руками і вигукнув:
– Так, Заратустро, істину мовиш! Прагнучи вгору, я прагнув свого загину, і ти – та блискавка, на яку я чекав! Бачиш, чим я став, відколи ти з'явився до нас? Заздрість до тебе згубила мене!
Так промовляв юнак і плакав гірко. А Заратустра обняв його й повів із собою.
Згодом, як пройшли вони трохи вдвох, Заратустра почав говорити так:
– Крається серце моє. Більше, ніж слова твої, каже мені твій погляд про твою небезпеку.
Ти ще не вільний, ти ще шукаєш свободу. І пошуки ці позбавили тебе сну і спокою.
Ти прагнеш до вільних висот, за зорями спрагла твоя душа. Але й гірші твої поривання також прагнуть свободи..
Твої дикі собаки хочуть на волю; коли твій дух жадає відчинити усі темниці, собаки на радощах гавкають у своїм підземеллі.
Як на мене, то ти ще в'язень, що придумав собі свободу; ох, мудра стає душа у в'язнів таких, але заразом і лукава, недобра.
Очиститись мусить іще визволитель духу. Багато ще в ньому лишилося від в'язниці і бруду: зір його ще просвітліти має.
Так, я знаю твою небезпеку. Та заклинаю тебе своїми любов'ю й надією: не зрікайся своєї любові й надії!
Ти відчуєш іще себе шляхетним, однак шляхетними відчувають себе й інші, ті, хто тебе недолюблює й дивиться вслід тобі злими очима. Знай, що шляхетний усім стоїть на заваді.
І добрим шляхетний стоїть на заваді: навіть коли вони і його називають добрим, то цим хочуть усунути його зі шляху.
Шляхетний хоче творити нове і нову чесноту. Добрий хоче старого і щоб старе залишалось.
Але для шляхетного небезпека не в тому, що він стане добрим, а в тому, що він стане зухвальцем, насмішником і руйнівником.
Ох, знав я шляхетних, що втратили свою найвищу надію. І ось вони зводять наклепи на всі високі надії.
Тепер вони зухвало тішаться минущими утіхами і кожен день не має для них ніякої мети.
"Дух – це теж хіть", – так казали вони. І тоді зламалися крила у їхнього духу – і тепер він плазує й запаскуджує все, що сам же й гризе.
Колись вони думали стати героями – тепер вони ласолюбці. Герої для них – жах і журба!
Та закликаю тебе своєю любов'ю й надією: не викидай із душі своєї героя! Свято бережи свою найвищу надію!
Так казав Заратустра.
ПРО ТИХ, ХТО ПРОПОВІДУЄ СМЕРТЬ
Є ті, хто проповідує смерть, а на світі багато таких, кому слід проповідувати огиду до життя.
Чимало на світі зайвих, тих, яких понад міру зіпсувало життя. Якби можна було "вічним життям" зманити їх із цього життя!
"Жовті" або "чорні" – так називають тих, хто проповідує смерть. Та хочу я показати їх вам іще в інших барвах.
Ось ті жахливі, що носять у собі хижого звіра й не мають іншого вибору, крім насолод або самознищення. Та й насолоди їхні – теж самознищення.
Ці жахливі ще не стали навіть людьми, – нехай же проповідують огиду до життя й гинуть самі!
Ось вони, сухотні душею, – ледь з'явившись на світ, починають уже вмирати і прагнуть навчитися втоми і зречення.
Воліли б вони бути мертвими, і їхню волю ми повинні схвалити! Остерігаймося ж воскресити оцих мерців і пошкодити ці живі труни!
Як побачать вони недужого, чи старого, а чи покійника, то скажуть одразу: "Життя заперечене!"
Але насправді заперечені тільки вони самі й їхні очі, що бачать лише один бік існування.
Загорнувшись у безпросвітню тугу й пильнуючи лише всяких притичин, що приносять смерть, – так чекають вони, зціпивши зуби.
Або взяти таке: вони хапають солодощі й притім насміхаються із власної дитинності – вчепилися за соломинку життя й насміхаються, що таки не випускають її.
Мудрість їхня проголошує: "Дурень той, хто залишається жити, і ми такі самі дурні! Це і є найдурніше в житті!"
"Життя – це тільки страждання", – так кажуть інші й не брешуть. То подбайте ж, щоб вас не стало! Подбайте ж, аби скінчилось життя, що є тільки стражданням!
І нехай ось чого вчить ваша чеснота: ти повинен сам себе вбити! Ти повинен сам себе вкрасти!
"Пристрасть – це гріх, – кажуть ті, що проповідують смерть. – Дайте нам відступитись і не народжувати дітей!"
"Важко народжувати дітей, – кажуть другі. – Та й нащо їх народжувати? Народжують тільки нещасні!" Ці теж проповідують смерть.
"Треба мати співчуття, – кажуть треті. – Забирайте все, що маю! Забирайте мене самого! Тим менше мене триматиме життя!"
Якби вони мали співчутливу натуру, то своєму ближньому відбили б охоту жити. Бути злими – ось що було б їхньою справжньою добротою.
Та вони прагнуть звільнитися від життя – що їм до того, що своїми ланцюгами й дарами вони ще міцніше сковують інших!
І навіть ви, для кого життя – тяжка праця й неспокій, – хіба ви не досить життям стомились? Хіба ви не визріли вже для того, щоб проповідувати смерть?
А вам, любителі праці тяжкої й усього швидкого, нового і невідомого, доводиться кепсько, ваша сумлінність – це втеча й бажання забутися.
Якби ви в життя більше вірили, то менше б зупинялися на митях. Та для чекання у вас снаги не стає, – і навіть для того, щоб ледарювати!
Всюди лунає голос тих, хто проповідує смерть, – і світ повниться тими, кому слід проповідувати смерть.
Або "вічне життя" – мені байдуже, аби лиш вони відбули туди якнайшвидше!