Те, що відчуває свідомість, і те, що пізнає дух, ніколи не буває завершеним. Та свідомість і дух хотіли б тебе переконати, що вони завершують усе, такі вони пихаті.
Свідомість та розум – тільки знаряддя та іграшки, за ними стоїть ще власна суть. Суть шукає й очима свідомості, прислухається й вухами духу.
Суть завжди прислухається і шукає – порівнює, підкорює, завойовує, руйнує. Власна суть владарює і є володарем навіть над "я".
За твоїми думками і відчуттями, брате мій, стоїть могутній повелитель, незнаний мудрець – його звати "твоя власна суть". У твоїй плоті живе вона, вона і є твоя плоть.
Розуму більше у твоїй плоті, ніж у твоїй вищій мудрості. І хто знає, нащо твоїй плоті ота вища мудрість?
Твоя суть сміється з твого "я" та з його гордих вихваток. "Що мені ті вихватки й злети думки? – каже вона про себе. – Це – шлях манівцями до моєї мети. Я – це повід для "я", я надихаю його ідеями".
Власна суть промовляє до "я": "Тут відчуй біль!" І ось "я" страждає і думає, як перестати страждати, – і власне для цього воно й повинно думати.
Власна суть промовляє до "я": "Тут відчуй радість!" І ось "я" радіє і думає, як би радіти іще частіше, – і власне для цього воно й повинно думати.
До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово. Те, що вони зневажають, – предмет їхньої уваги. То що ж створило увагу й зневагу, цінність і жадання?
Творча власна суть створила собі увагу й зневагу, створила радість і горе. Творча плоть створила собі дух, як опору свого жадання.
Навіть у глупоті й зневазі ви, зневажники плоті, служите своїй власній суті. Кажу вам: ваша власна суть прагне смерті й відвертається від життя.
Та вже не в змозі вона робити того, до чого найбільше прагне: творити вище за себе. Цього їй кортить понад усе, в цьому ввесь її запал.
Але вона вже спізнилася – і ось, зневажники плоті, ваша власна суть прагне загибелі.
Загибелі прагне ваша власна суть, і тому ви почали зневажати плоть! Бо неспроможні вже творити вище за себе.
І тому ви гніваєтесь на життя і на світ. Неусвідомлена заздрість проглядає у зизому погляді вашої зневаги.
Вашим, зневажники плоті, шляхом я не піду! Ви для мене – не міст до надлюдини.
Так казав Заратустра.
ПРО РАДОСТІ Й ПРИСТРАСТІ
Брате мій, якщо в тебе є чеснота, і ця чеснота твоя, то ти вже ні з ким її не ділиш.
Звичайно, ти хочеш називати її на ім'я і голубити: тобі кортить посмикати її за вушко й трошки потішитись нею.
Та поглянь! Ось ти сказав про неї людям – і разом із своєю чеснотою влився до людської отари!
Краще б уже ти сказав: немає ні назви, ні імені тому, що дарує душі моїй муку і насолоду й до того ж є моїм внутрішнім голодом.
Хай чеснота твоя буде надто висока, щоб комусь називати її; а якщо ти вже мусиш розповісти, то не соромся затинатись.
Отож затинайся: "Це – моє добро, його я люблю, воно мені цілком до вподоби, я прагну тільки цього добра.
Я прагну цього добра, не вважаючи його Господнім законом, ні людським приписом чи потребою: воно мені не дороговказ у понадземний світ і до раю.
Лише земну чесноту люблю я – мало в ній мудрості, а найменше розуму вселюдського.
Але ця пташка звила собі в мене гніздо – тому я люблю її і пригортаю до серця; тепер вона в мене висиджує свої золоті яєчка".
Так ти повинен затинатись і хвалити свою чесноту.
Колись ти мав пристрасті й називав їх лихими. Але тепер маєш тільки чесноти – вони виросли з твоїх пристрастей.
Ти запалив ті пристрасті своєю найвищою метою – і ось вони стали твоїми чеснотами й уподобаннями.
А якби ти був з роду тих, що нестримні в люті, чи хтиві, чи фанатичні, чи мстиві, то:
зрештою всі твої пристрасті обернулися б на чесноти, а всі твої дияволи – на ангелів.
Колись мав ти диких собак у своїм підземеллі, та, кінець кінцем, перетворились вони у пташок і милих щебетух.
З отрут ти приготував собі бальзам, доїв корову скорботи, – а тепер п'єш солодке молоко з її вимені.
Й ніколи вже ніяке зло не зросте в тобі, хіба лише зло з боротьби твоїх чеснот.
Брате мій, якщо тобі пощастило, то маєш ти тільки одну чесноту й не більше – так легше йти через міст.
Прекрасно мати багато чеснот, та це – важка доля; не один ішов у пустелю і вбивав себе, бо змучився бути битвою і бойовищем чеснот.
Брате мій, чи війна і битва – це зло? Та поміж твоїх чеснот необхідні і зло, і заздрість, і недовіра, і наклеп.
Поглянь, як кожна із твоїх чеснот до найвищого прагне: для себе вона хоче всього твого духу, щоб він був Ті герольдом, вона хоче всієї твоєї снаги у гніві, ненависті й любові.
Ревнива кожна чеснота до іншої, а ревнощі – річ жахлива. Навіть чесноти можуть загинути через ревнощі.
Кого огортає полум'я ревнощів, той, немов скорпіон, зрештою повертає отруйне жало проти самого себе.
Ох, брате мій, невже ти ніколи ще не бачив, як чеснота зводить сама на себе наклеп і сама себе убиває?
Людина – це те, що слід перебороти, – і тому ти повинен любити свої чесноти – бо від них ти загинеш.
Так казав Заратустра.
ПРО БЛІДОГО ЗЛОЧИНЦЯ
Ви, судді й жерці, не хочете вбивати, поки тварина схилить голову? Погляньте, блідий злочинець схилив голову, з його очей визирає велика зневага.
"Моє "я" – це те, що слід перебороти; моє "я" – це велика зневага до людини", – так промовляють його очі.
Те, що він засудив себе, було його найвищим досягненням: не дайте піднесеному знов повернутися до ницості!
Нема спасіння для того, хто так страждає через себе самого, – хіба лише нагла смерть.
Ваш смертний вирок, о судді, має бути співчуттям, а не помстою. І коли ви вбиваєте, то пильнуйте, щоб самі виправдовували життя.
Не досить помиритися з тим, кого ви вбиваєте. Ваша скруха нехай стане любов'ю до надлюдини – так ви ще виправдаєте своє життя!
"Ворог", – повинні казати ви, а не: "Зловмисник". "Хворий", – повинні казати ви, а не: "Мерзотник". "Дурень", – повинні казати ви, а не: "Грішник".
І ти, судде червоний, якби ти промовив усе, що зробив уже в помислах, то всяк закричав би: "Геть цю мерзоту, цього отруйного хробака!"
Та помисли – одне, вчинок – друге, а образ учинку – третє. Колесо причинності між ними не обертається.
Образ примусив збліднути цю бліду людину. Вона була на висоті свого вчинку, коли його чинила, а вчинивши, не стерпіла його образу.