"Правду казати і добре лук та стрілу тримати", – ось що здавалося водночас милим і важким народові, від якого походить моє ім'я – ім'я, водночас мені миле й важке.
"Шанувати свого батька і матір і до глибин душі коритися їхній волі", – цю скрижаль переборень почепив над собою інший народ і здобув тим могутність і вічність.
"Бути вірним і в ім'я вірності важити честю і кров'ю навіть у справах лихих та небезпечних", – так, повчаючи себе, долав себе ще один народ, і, долаючи, запліднився і налився великими сподіваннями.
Воістину, люди самі дали собі все добре і зле. Воістину, вони не позичали його і не знаходили, і не впало воно їм гласом небесним.
Щоб вижити, людина спершу проголошувала, що ті або інші речі мають певну цінність, – отже, спершу надавала тим речам сенсу, людського сенсу! Тому вона й називає себе "людиною", тобто тим, хто складає ціну.
Складати ціну – це творити, чуєте ви, хто творить! Саме складання ціни – скарб і перлина всього, чому складено ціну.
Лише завдяки складанню ціни виникає цінність, а без складання ціни горіх буття зостався б порожній. Чуєте ви, хто творить!
Зміна цінностей – це зміна тих, хто творить. Кому випало бути творцем, той завжди знищує.
Тими, хто творить, спочатку були народи, а вже згодом – індивіди; воістину, індивід – це те, що створено зовсім недавно.
Народи колись почепили над собою скрижаль добра. Любов, що панувати хоче, і любов, що коритися хоче, спільно створили собі ті скрижалі.
Перебуванням в отарі почали тішитися давніше, ніж окремим "я", – і доки чисте сумління зветься отарою, тільки нечисте сумління проголошує "я".
Воістину, лукаве, любові позбавлене "я", що вишукує собі вигоду у вигоді багатьох, – це не шлях до отари, а її загибель.
Добро і зло завжди творили ті, що любили і творили. Вогонь любові і гніву горить у назвах усіх чеснот.
Багато країн бачив Заратустра і багато народів – більшої сили не знайшов на світі Заратустра, ніж творіння тих, що люблять: ім'я тим творінням – "добро" і "зло".
Воістину, сила хвали й хули цих імен – мов страховисько. Скажіть же, братове, хто підкорить його? Скажіть, хто накине ланцюг на шию цього звіра?
Досі були тисячі цілей: адже живуть тисячі народів. Лише кайданів на тисячі ший ще бракує, бракує одної мети. Людство ще не має мети.
Але скажіть мені, брати мої: якщо людству ще бракує мети, то чи не бракує йому... і його самого?
Так казав Заратустра.
ПРО ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО
Ви юрмитеся навколо ближнього свого і маєте для нього гарні слова. Та я кажу вам: ваша любов до ближнього – не що інше, як ваша погана любов до самих себе.
До ближнього свого ви втікаєте від самих себе, виставляєте це як чесноту; та я наскрізь бачу вашу "безкорисливість".
"Ти" давніше, ніж "я"; "ти" проголосили священним, а "я" ще ні – горнеться людина до ближнього.
Та чи я закликаю вас ближнього любити? Ні, я радше закликаю ближнього проклясти й полюбити дальнього!
Вище за любов до ближнього стоїть любов до дальнього і прийдешнього; а ще вище за любов до людини – любов до речей і до привидів.
Той привид, що маячить перед тобою, брате мій, прекрасніший, аніж ти; чому ж ти не віддаєш йому свою плоть? Але страх проймає тебе, і ти біжиш до ближнього.
Ви себе не терпите й мало любите – тому й хочете спокусити ближнього на любов і тією оманою позолотити себе.
Я б хотів, щоб ви не терпіли всіх ближніх та їхніх сусідів; ви самі повинні стати собі другом і переповнити другове серце.
Коли ви хочете, щоб про вас пішла добра слава, то запрошуєте свідка; і коли вам вдається схилити його до доброї думки про вас, тоді ви й самі думаєте про себе добре.
Ошукує не тільки той, хто говорить усупереч своєму знанню, а насамперед той, хто говорить усупереч незнанню. Саме так ви говорите про себе й ошукуєте сусіда.
Дурень каже: "Спілкування з людьми псує вдачу, надто ж, як її немає".
Один вдається до ближнього через те, що шукає себе, а інший – через те, що хоче себе втратити. Ваша погана любов до себе обертає самотність на в'язницю.
Дальні – ось хто оплачує вашу любов до ближнього; коли вас збирається п'ятеро, шостий завжди має померти.
Не люблю я ваших свят – надто багато лицедіїв бачив я там, і навіть глядачі часто поводились, як лицедії.
Не про ближнього оповідаю я вам, а про друга. Нехай друг буде для вас святом землі й передчуттям надлюдини.
Я вам оповідаю про друга й про його переповнене серце. Та коли хочеш, щоб любили тебе переповнені серця, треба вміти губкою бути.
Я вам оповідаю про друга, в якому вже готовий світ – чаша добра; оповідаю про друга, що творить і завжди ладен подарувати готовий світ.
Світ, розгорнувшись перед ним, тепер знову згортається в кільця, як становлення добра через зло, як становлення мети з випадковості.
Хай недалеке й найдальше майбутнє стануть причиною твого сьогодні: у другові своєму ти маєш любити надлюдину як свою причину.
Брати мої, я закликаю вас не до любові до ближнього – я закликаю вас полюбити дальнього.
Так казав Заратустра.
ПРО ШЛЯХ ТОГО, ХТО ТВОРИТЬ
Ти хочеш, брате мій, відійти у самотність? Ти хочеш шукати шлях до самого себе? Затримайся трохи й послухай мене.
"Хто шукає, той сам легко губиться. Всяка самотність – провина". Так каже отара. А ти вже довго належав до отари.
Голос отари лунатиме ще й у тобі. І коли ти скажеш: "Моє сумління уже не з вами", – то це буде нарікання і біль.
Поглянь, навіть цей біль породжений отарним сумлінням – останній відблиск цього сумління ще лежить на твоїй журбі.
Але ти хочеш іти шляхом своєї журби, тобто шляхом до самого себе? Тоді покажи мені своє право і силу!
Ти нова сила і нове право? Перший порух? Колесо, що котиться само собою? Ти можеш примусити й зірки обертатися навколо тебе?
Ох, скільки пожадливих, що прагнуть до вершини! Ох, скільки потуг марнославства! Доведи мені, що ти не з пожадливих і не з марнославних!
Ох, скільки високих помислів, що чинять не більше, ніж ковальський міх – надимають і збільшують порожнечу!
Ти називаєш себе вільним? Я хочу почути твою владну думку, а не те, що ти скинув із себе ярмо.
Чи ти з тих, що мають право скидати ярмо? Бувають такі, що, звільнившись від своєї послужливості, втрачають будь-яку цінність.