Арсен здригнувся. Він не раз чув, що в Криму небезпечним злочинцям, щоб примусити їх розповісти правду, насильно заливають у рот густу смердючу ропу із Гнилого моря — Сиваша. Вона роз'їдає горло, пекельним вогнем пече нутрощі, викликає таку спрагу, що її годі згасити навіть бочкою води. Але поки нещасний не зізнається або не наговорить на себе і своїх спільників, доти йому води не дають.
Двоє сейменів метнулися по крутих сходах нагору і через якийсь час вернулися із дзбаном ропи і дерев'яною коновкою. Інші накинулися на козаків, збили з ніг, коліньми притиснули до землі.
— Заливайте! Та більше! Не шкодуйте шайтанової водички! — наказував Газі-бей, одягаючи на себе кожушок, принесений слугою.
Здоровенний голомозий татарин зачерпнув повну коновку ропи і наблизився до Арсена.
— Сам питимеш, гяуре, чи розціпити зуби ятаганом? Арсен міцно стулив губи. Мовчав. Мов задерев'янів.
— Всуньте йому лійку в рота і залийте! — наказав салтан, здригаючись від холоду.
Та раптом нагорі скрипнули двері, і по кам'яних сходах задріботіли жіночі кроки.
— Газії Газі! — почувся голос Ванди.
— Чого тобі? — суворо запитав бей і ступив крок назустріч жінці.
Ванда збігла вниз і враз зупинилася, побачивши долі розпластані тіла козаків.
— Ти вбив їх! — зойкнула. — О гореї Матка боска!
— Не кричи! Вони живі, — вже м'якше промовив бей.
— Живі!.. Слава Йсу... Газі, не чіпай їх! Не чіпай отого козака! — Вона показала на Звенигору. — Я тобі все розповім!
— Що ти мені розповіси?
— Я знаю його...
— Ти знаєш його? Звідки? — вражено спитав Газі-бей. — Ну, розповідай!
Ванда провела тремтячою рукою по розмаяних білявих косах, що проти кривавого світла смолоскипів відливали щирим золотом.
— Спочатку дай слово гонору, любий. Поклянись аллахом, що не заподієш цим людям нічого злого!
— З чого б то! Що за нерозумні жіночі примхи?.. То вже моя справа, що я з ними зроблю!
— Ні, ти не зачепиш їх і пальцем, коханий! Чуєш — і пальцем! — І звернулась до сейменів, що все ще тримали козаків:— Гей ви, відпустіть їх! Негайно!.. Газі, накажи їм відпустити їх!
Збентежений бей зробив короткий, ледь помітний жест пальцем, і сеймени відійшли вбік. Арсен і Роман поволі підвелися, стали під стіною. А Газі похмуро втупився в жінку.
— Не говори загадками! Звідки знаєш цього козака? Ну! Ванда кинула бистрий погляд на Арсена і наблизилась до чоловіка.
— Ти пам'ятаєш, любий, я розповідала тобі, як мій колишній малжонок хотів забити мене?
— Пам'ятаю.
— Так от: цей козак — мій рятівник. Коли б він не зустрівся тоді на моєму шляху, коли б не його добре, шляхетне серце, ти не мав би своєї коханої Ванди-ханум, а наші синочки — матері... Тепер ти розумієш, чому я заклинаю тебе, прошу, благаю залишити цього козака і його друга в спокої! А те, що він шукає свою наречену, — адже це так мені зрозуміло... Бо я ж сама летіла до тебе і до наших діток як на крилах. Через степи, ліси і ріки линула... До тебе, коханий!
Газі-бей обм'як. Руки опустилися. Жорстке, закам'яніле обличчя розпогодилося, і на ньому з'явився усміх.
— Невже це все правда, джаним?
— Правда! Як бога кохам! — вигукнула Вандзя.
— Гм, чому ж ти не сказала мені про це раніш?
— Але ж ти несамовитий, мій пане! — В голосі Вандзі бриніли одночасно і образа, і захоплення. — Ти й слухати мене не захотів.
— Ну, не ображайся, джаним... Іди! — примирливо сказав бей.
— А козаки? Що буде з ними?
— Що буде з ними? — Газі-бей на мить задумався, потім вихопив у одного з сейменів ятаган. — Дивись!
Він швидко підійшов до Арсена і розрізав вірьовки, якими було стягнуто руки. Потім таким же чином звільнив від пут і Романа.
— Спасибі, бею, — промовив Арсен.
— Їй дякуйте. — Газі-бей закоханим поглядом подивився на дружину. — Тільки їй... А мені ж за що? Арсен підійшов до Ванди і поцілував руку.
— Дякую, пані. Ви врятували мене і мого друга. Ми ніколи не забудемо цього.
— Долі дякуйте... Я рада, що ви лишилися живі, — тихо сказала Ванда і швидко побігла сходами нагору.
4
Вранці 25 жовтня 1680 року російське посольство у супроводі нуреддіна Саадет-Гірей-султана і сотні сейменів виїхало з Ак-Мечеті і того ж дня прибуло в посольський стан на річці Альмі.
Хан Мюрад-Гірей з великим почтом зупинився в полі, в шатрах, поблизу Бахчисарая. Після полудня прибули: посол Тяпкін, дяк Зотов, товмач Ракович. Їх супроводили Арсен Звенигора та Роман Воїнов.
Після взаємних привітань і вручення подарунків, що становило невід'ємну частину тогочасного дипломатичного етикету, посол Василь Тяпкін, розгладивши бороду і дивлячись прямо перед собою, сказав, звертаючись до хана:
— Великий і ясновельможний хане, повелителю орд Кримської, Буджацької,Єдісанської,Джамбуйлуцької,Єдичкульської,Азовської та Кубанської, затяжна і важка для обох сторін війна між нашими країнами, на всезагальну радість, закінчилася. Великий государ московський і всея Русі Федір Олексійович наказав нам, холопам своїм, прибути до тебе, хане, щоб дійти згоди про мир.
Тяпкін зробив паузу, пильно стежачи за виразом обличчя хитрого і розумного хана Мюрад-Гірея. Але той мовчав, свердлячи уруських послів пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Тільки калга, котрий сидів праворуч і нижче від хана, сказав суворо:
— З чим же прибули посли царя урусів? Якщо з тим, з чим були тут торік посол Сухотін і дяк Михайлов, то нам нема про що говорити. Кажи прямо!
— Ми прибули з твердим наміром укласти мир, — незворушно вів далі Тяпкін, і в його сірих очах не промайнуло й тіні зніяковілості. — А міцний мир можна укласти тільки тоді, коли сторони передусім домовляться про кордони між державами...
Хан ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що він згоден з послом.
— Що ж пропонують уруси? — буркнув калга, що доводився двоюрідним братом ханові.
— Ми пропонуємо установити кордони між державами по річках Росі, Тясмину та Інгулу, — твердо проказав Тяпкін.
— Що?! — Калга схопився. — Це ж глум! Таке пропонував нам і Сухотін!
— Авжеж, авжеж! — зашварготіли еміри, аяни, салтани та мурзи, що товпилися у ханському наметі. — Мошкови знущаються з нас!
— Уже три роки не платять ханові казну!
— Хочуть відкраяти Київ і все Київське воєводство!