Її стан помітив і полковник Яненченко, який поселився поряд і, зі згоди Спихальського, а вірніше — з наказу Яблоновського, який доручив Спихальському таємно стежити за Яненченком, харчувався в сім'ї Спихальських. Вдень він рідко бував дома — більше швендяв по місту та в замку, але вечорами любив посидіти з паном Мартином за кухлем смачного львівського пива.
— Що з вашою дружиною, пане Спихальський? Вона, часом, не хворіє? — спитав він одного разу. — Погляньте, як змучилася, бідна! Може б, до лікаря її або до знахарки?
— Ніц не треба, — відповів пан Мартин сумно. — Минеться...
— Дивитися ж шкода.
Підкуплений душевністю полковника, захмелілий Спихальський відкрив панові Яну сімейну таємницю.
— За дітьми тужить... За татарчуками, — і розповів про свої і Вандині поневіряння на чужині. — Боляче мі, пане Ян, дивитися, як вона ся мучить. А чим можна запомогти?
— Час вилікує...
Однак час не вилікував, зате почав лікувати Яненченко. Помітивши, що Яблоновський не цілком довіряє йому і встановив за ним таємний нагляд, полковник і у Львові відчув себе незручно, а головне, невпевнено. Бажання грати першу скрипку, непомірне честолюбство і самолюбство жерли його душу, як вогонь — суху солому. І в буйній уяві полковника визрівають заміри, які, на його думку, мають поставити його правителем цілого краю... У здійсненні цих замірів, сама того не відаючи, могла допомогти йому пані Вандзя.
Тепер він намагався повернутися додому раніше ніж Спихальський, щоб поговорити з Вандзею наодинці. В цих розмовах він завжди непомітно торкався найболючіших струн її серця — розповідав про своїх дітей, про їхні дитячі забави та ігри, про свою тугу за ними і бажання забрати їх до себе у Львів. Згодом він сказав, що знає її таємницю, знає, чому вона так мучиться, терзає свою душу, не спить ночами, і поспівчував їй. Це прихилило жіноче серце до хитрого, не позбавленого гострого розуму полковника.
— Що ж мені робити, пане Яне? — питала змучена жінка. — Порадьте, як мені бути?.. Коли б я відала, що мої сини загинули, мені було б важко, боляче, але я знала б, що ця рана з часом зарубцюється, і змирилася б з жорстокою долею. Але ж я напевне знаю, що мурза врятував їх! Вони живі!.. А я не можу бачити їх, не можу взяти на руки їхні маленькі теплі тільця, не можу почути їхній щебет... Матка боска, я збожеволію від такого горя!
— Пані, вам не треба божеволіти, — обережно почав Яненченко. — Є й інші можливості...
— Які? Хай пан скаже...
— Повернутися до своїх дітей.
— Єзус-Марія, хіба то можливо?! — аж кинулася Вандзя.
— А чому б ні? Що вам заважає? Кохання до пана Мартина?
— Пхе! — скривилася Вандзя і сумно усміхнулася.
— Ну, тоді я не бачу причини, чому ви маєте залишатися тут, у Львові.
— Пан Мартин не відпустить... А коли б і відпустив — то чи змогла б я, слабка жінка, добратися до Криму?
Яненченко примружив очі, легенько торкнувся тендітної руки пані Вандзі.
— Пані не треба добиратися до Криму... Є значно ближчий і легший шлях — якихось дві сотні миль...
— Який же? — насторожилася Вандзя. Яненченко помовчав, вагаючись.
— Але, пані...
— Хай пан не думає, що я викажу його. Я ладна витерпіти все, аби лиш досягнути свого!
— Я вірю пані... Тож слухайте: від Львова до Кам'янця зовсім недалеко...
— До Кам'янця?.. Але ж там турки!
— Ну, й що? Крим теж належить туркам...
— Але хто ж допоможе мені в Кам'янці? Я боюся, що мене схоплять і запроторять у Туреччину. А там — у гарем або у хлів, до скотини.
— Я допоможу пані...
— Ви?! Як саме?
— У Кам'янці в мене є друзі, які допоможуть вам. Досить мені сказати одне слово...
— То ви поїдете зі мною?
— Ні, що ви! Там на мене чекає шибениця... Але я можу написати листа, якого пані передасть моїм друзям. Це, звичайно, небезпечно. Якщо лист потрапить до пана Мартина, до воєводи Яблоновського, то нас обох стратять...
— До цього не дійде, клянусь вам!
— Ну що ж, тоді домовились... Хай пані приготує сакви в дорогу, бистрого коня — і з богом!
— Дзенькую вам бардзо, пане Ян, ви добра людина, — аж за-шарілася від щастя Вандзя.
Кілька днів вона таємно від чоловіка готувалася до втечі — насушила сухарів, припасла солонини, підібрала вбрання, зручне для далекої дороги, і написала Спихальському коротенького листа, в якому повідомляла:
"Любий пане Мартин, коли ти одержиш цього листа, я буду вже далеко, не шукай мене. Щиро дякую тобі за кохання, якого я, на жаль, не могла поділити, за добре ставлення. Я не варта тебе, тож не тужи за мною. Я вірю, що ти ще знайдеш своє щастя. А я полечу шукати свого... Прощай. Вандзя"
Вона пожвавішала, повеселіла, і пан Мартин теж розцвів, гадаючи, що дружина почала забувати Крим і все те, що прив'язувало її до нього. Ця радість засліпила його: він не помітив ні Ван-дзиного готування до далекої дороги, ні загадкового блиску її голубих очей, ні бистрих поглядів, якими обмінювалась Вандзя з Яненченком.
Напередодні втечі вона попросила чоловіка дати їй трохи грошей і залишити коня — хоче проїхатися містом, заглянути в крамниці...
— Я супроводжуватиму тебе, моя люба, — зрадів Спихальський. Та Вандзя запротестувала, їй хочеться побути на самоті. Вона не суперечитиме, коли пан Мартин супроводжуватиме її наступного разу, а зараз вона хотіла б заїхати до монастиря кармеліток, щоб спокутувати гріхи... І ще хоче відвідати своїх подруг, котрі, як вона дізналася, живуть у цьому місті... Невже пан Мартин не дозволить їй цього?
Обеззброєний такими доводами і чарівною усмішкою, якої він давно не бачив на обличчі дружини, Спихальський погодився. Вранці осідлав коня, вишкріб з кишень усе, що встиг заробити на службі в Яблоновського, і вручив Вандзі, яка не приховувала свого тривожно-радісного настрою. Потім поцілував її, як завжди, у щічку і вийшов з двору.
— Все, пане Яне, їду! — вигукнула Вандзя збуджено, вбігаючи до покою Яненченка. — Давайте листа!
Яненченко вийняв заздалегідь заготовлені два листи, написані на тонкому жовтуватому папері, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговій оправі маленького дзеркальця, і простягнув жінці.
— Пані, тут ваша і моя долії Будьте обережні! Люстерко ви повинні віддати тільки господареві харчевні, яка міститься у старому місті, навпроти Вірменського колодязя, — Енверу Кермен-азі... Запам'ятайте — Кермен-азі! Тобто камінь по-нашому... Запам'ятали, пані?