Одна з жінок вийняла з-за пазухи вузлик з білої хустини, розв'язала і, тримаючи його на лівій долоні, правою почала поволі, ніби лічачи, хоча, мабуть, у неї й думки такої не було, кидати в шапку золоті монети, персні, сережки. Закінчивши, зіжмакала хустину в кулаці і крізь сльози, благальне подивилася на Юрася.
— Прізвище! — коротко процідив він.
— Бондаренко, батечку... Василь Бондаренко. Гетьман нагнувся над ямою, крикнув:
— Бондаренко, вилазь!
З ями показалася скуйовджена руда голова чоловіка середніх літ. У волоссі, в бороді й вусах — остюки й солома. В почервонілих від сліз очах — страх і ненависть... Чоловік поволі перевалився через драбину прямо в сніг, не маючи змоги звестися на ноги. Жінка з криком кинулась до нього.
— Забирай, бабо! — махнув рукою Юрась і повернувся до другої жінки. — Далі!
Бондаренчиха підвела чоловіка і, кланяючись та схлипуючи, поволі повела його до воріт.
Друга жінка, стара, висока і худа, мов жердина, незграбно вклонилася гетьманові і витягла з кишені витертого дубленого кожуха, що, мабуть, був з чоловікового плеча, оксамитовий кисет, розв'язала його і висипала на долоню кілька золотих і срібних монет. Подивилася на них байдужим поглядом, а потім простягла свою суху чорну долоню майже піц ніс гетьманові. Юрась глипнув на монети, на жінку і скривився.
— Мало!
Жінка не кинулась йому в ноги, не стала благати і заламувати від горя руки, не забожилася, що це в неї все, що могла назбирати у себе, у родичів і знайомих, а непорушне стояла перед ним, як сухе старе дерево, і тільки тонкі безкровні губи, помережані синіми вузликами жил, кривилися від жалю та образи, а з вицві-лих безбарвних очей покотилися дві скупі сльозинки і, замерзнувши на лету, упали в притоптаний сніг. Так і стояла, висока, незграбна, пряма, як мумія, ніби не чула того короткого і гострого, мов ніж, слова. А її тонка, з вузлуватими пальцями рука, витягнута вперед, дрібно тремтіла, ніби вербова гілка під поривами вітру.
Всі мовчали. Младен закусив губу, щоб не зірватися і не наговорити чого не слід. Якуб важко зітхнув. А Ненко в цю мить подумав, що в недалекому минулому він дуже був схожий на цього безсердечного чоловіка, був такий же жорстокий до чужих, незнайомих йому людей, байдужий до їхніх сліз і їхнього горя, і йому стало соромно, він подумки дякував долі, що все те лишилося позаду.
Нарешті сам гетьман відчув фальшивість свого становища і підставив шапку під тремтячу руку.
— Кидай!.. Як прізвище, бабо?
— Павло Голенко. — Жінка перевернула руку, і монети з брязкотом посипалися в глибоку шапку.
— Голенко, вилазь!
З ями виліз високий худий юнак. Юрась здивовано витріщився на нього, бо думав, що побачить старого діда.
— Це ж хто? — повернувся до баби.
— Син.
— За молодого треба було б більше! Жінка мовчала.
— Ну, лихо з тобою! Геть звідси! — гримнув гетьман на юнака. Той схопив матір за руку і, переставляючи довгі, тонкі ноги, покульгав до воріт.
Наперед виступила третя жінка. Це була красива чорнява молодиця років тридцяти п'яти. Вона сміливо дивилася на Юрася, ніби перед нею був не гетьман, а звичайний міщанин. Потім статечно, з гідністю вклонилася.
— З чим прийшла? — Юрась прихильно оглянув гарну постать жінки, відмітив і її вродливе обличчя, на якому виділялися повні малинові губи й виразні чорні очі під тонкими бровами, і гарно пошитий кожушок, і червоні чобітки.
— Принесла викуп за чоловіка, пане гетьман. — Вона почала длубатися в кишені, потім витягла золотий перстень з великим самоцвітом, що заграв проти сонця всіма барвами веселки, і дорогоцінне янтарне намисто, нанизане на шовкову нитку впереміш з сліпучо-білими з голубуватим відливом перлинами.
Юрасеві очі заблищали від захоплення. Він сам простягнув руку, схопив коштовності, якусь хвилину розглядав їх зі всіх боків, а потім обережно опустив у шапку.
— Як прізвище?
— Семашко... Мирон Семашко.
— Що? — Юрась повернувся до Многогрішного, який ствердно кивнув головою. — Той самий Семашко? Запорозький козак?
— Так, пане гетьман, запорожець, — підтвердила і жінка.
— Я не можу відпустити твого чоловіка!
— Чому?
— Він небезпечний злочинець!
Жінка зблідла. В її очах промайнув страх. Тільки тепер вона відчула, як у неї підгинаються ноги. Юрась підтримав її під руку, спитав:
— Як тебе звати?
— Феодосією, — ледь чутно прошепотіла вона.
— Ну, от що, Феодосіє, йди додому... Я накажу справедливо розібратися у чоловіковій справі і, якщо він ні в чому не винен, відпустити... Йди!
Жінка вже опанувала себе, випросталась, відвела гетьманову руку.
— А... мої речі?
— Вони належать казні!
— Як же це так? Я ж вірила...
— Виведіть її за ворота! — гукнув Юрась і відвернувся до ями. Пахолки повели жінку до воріт. Вона не опиралася, видно, вражена новим горем і несправедливістю. А гетьман, вигрібши з шапки здобич і заховавши е кишеню, наказав усім в'язням вилазити з ями. Охкаючи від болю, трясучись від холоду, вони поволі вибиралися драбиною наверх і ставали в один ряд, злякано мов загнані в безвихідь звірі, зиркаючи на гетьмана і його почет.
— Хто з вас Семашко? — спитав Юрась.
— Я. — Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловік.
— Стань сюди, вбік! З тобою поговоримо потім. — Семашко відійшов убік, а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто підвернувся під руку. — Як звати?
— Левон Халявицький, — відповів простоволосий, зарослий густою щетиною в'язень, по зовнішньому вигляду якого важко було визначити, скільки йому років.
— Викуп буде?
— Не буде! У мене нічого немає, — твердо відповів в'язень.
— Що ж ти, лайдаку, гадаєш, що я відпущу тебе без викупу?
— Ні, я такого не думаю.
— На що ж тоді сподіваєшся?.. Як викупу не даєш, то вступай до війська!
— Не хочу до війська.
— То давай викуп!
— У мене нічим відкупитися. Мав би гроші — віддав би усе до шеляга, ніж маю тут загибати!
— Брешеш, пес! Маєш! Мені достеменно відомо, що маєш. Інакше ти не сидів би тут. Мої люди знають, кого брати! Халявицький здвигнув плечима.
— Ні, не маю... Заберіть мою хату, мою садибу, мої грунти... А золота немає!
— На бісового батька мені твої грунти і твоя хата! — розсердився Юрась і підвищив голос. — Чи мало зараз повсюди хат-пусток і зарослих бур'янами полів?.. Мені потрібне золото! Бо тільки за золото я можу найняти військо і розбудовувати державу!