замалим не наклав головою у цій бісовій круговерті... Ще раз дякую вам за порятунок!
— Долі своїй дякуйте... От тільки як же ви тепер? Без коня в таку негоду далеко не залетиш!
Гурко мовчки розвів руками, ніби сказав: а що я маю робити?
— Поїдьмо з нами, — запропонував Арсен. — Доберемося до теплої оселі, а там уже подумаємо, як вам бути далі...
— Гм, легко сказати — поїдьмо з нами... Піший кінному не товариш! — заперечив Гурко.
— Це правда. Однак ми ж не залишимо вас тут на загибель! Якось уже доберемося до Дубової Балки. А там і коня для вас роздобудемо... Ну, не гаймося! Вечоріє, а нам ще добрячих верст п'ятнадцять їхати!
— Якщо так, тоді зачекайте трохи, — промовив Гурко. —
Я миттю!
Він спритно плигнув у рівчак, нахилився над конем. Обома руками обняв його за голову, збив з буйної вороної гриви сніг. Кінь, мов дитина, потягнувся до господаря тремтячими губами, жалібно заіржав.
— Прощай, мій вірний товаришу, — глухо промовив Гурко, виймаючи з-за пояса пістоль. — Ти чесно і віддано послужив мені... А я... Ось єдине, — він звів курок, — чим я можу віддячити тобі... Прости мене, друже!
Він приклав пістоль коневі до вуха і відвернув голову, щоб не дивитись у широко розплющені чорні очі, з яких збігали чи то сльози, чи прозора снігова вода.
Пролунав короткий постріл. Кінь стрепенувся і затих. І зразу ж сніговій почав укривати його легким білим саваном, з-під якого страшно і неприродно виглядали зламані, вивернуті догори передні ноги.
Гурко розстебнув на коневі попругу, зняв сідло й гнуздечку. Спритно й легко, ніби йому було років двадцять, а не сорок, і ніби він не пролежав півдня, закляклий, у холодному снігу, вистрибнув з рівчака і сказав:
— Ну, ось я готовий! Якщо берете мене з собою, то постараюся не відстати...
Прямий і чесний Роман Воїнов обурився.
— Е-е, чоловіче, ти невисоко ціниш нас, якщо вважаєш, що ми дозволимо тобі йти піхтурою!.. — По російському звичаю він звертався до незнайомця на "ти". — Ось, будь ласка, мій сірий! Приторочуй міцніше сідло позаду і їдь, а я трохи пройдуся пішака, бо ноги вже геть затекли... А згодом мене змінить Ненко, та й Арсен буде не від того... Якщо вже зараджувати лихові, то гуртом! Недарма ж у вас кажуть: гуртом і рідного батька легше бити!
Ніжинський козак весело усміхнувся.
— Побий мене грім, якщо ви не добрячі хлопці! Га? їй-богу, варто було померзнути в снігу, аби тільки зустрітися з вамиї Видно зразу, що справжні запорожці, а не якісь зайди.
Звенигора і Воїнов переглянулись, зареготали. А Ненко, не дуже второпавши, що сказав веселий подорожній, якого тільки щасливий випадок урятував від смерті, з подивом спостерігав цю сцену.
— Вгадали, батечку! — сказав Арсен, витираючи рукавицею сльози в очах. — Один з нас — яничар, турок, чи то пак потурчений болгарин, — він показав на Ненка. — Другий, — кивнув на Романа, — донський козак... А третій, — ткнув рукавицею собі в груди, — колишній недовчении спудей... Ну, а всі гуртом — справжнісінькі запорожці!
— 0!— тільки й вихопилося у ніжинця, і він зареготав дужче за всіх.
Веселий регіт, до якого, зрозумівши, про що мова, приєднався і Ненко, покотився, переборюючи завивання хуртовини, широкою засніженою долиною. Можна було подумати, що четверо людей зійшлися не серед розбурханого оскаженілого від буремного вітру дикого поля, а, либонь, десь у затишній теплій корчмі, за кухлем смачного пива, біля вродливої веселої шинкарки.
Пересміявшись, вони швидко зібралися й пірнули в імлисто-молочну снігову каламуть. Арсен знову рушив попереду — прокладати дорогу. За ним верхи — Ненко й Гурко. А Роман, учепившись за гнуздечку, прив'язану до сідла, поспішав ззаду по втоптаному кінськими копитами сліду.
Буря не вщухала. Як тільки подорожні виткнулися з долини, вона заревла, закрутила, сипонула у вічі холодним приском і покотила далі — в незмірне безмежжя білого степу.
За невеличкими віконцями, на яких мороз вималював чудернацькі мережива, глухо виє вітер, кидає в шибки сипучим снігом, гогоче в широкому, виплетеному з лози бовдурі. А в хаті — натоплено, по-святковому затишно.
Перед образами горить невеличка лампадка, під сволоком, на дерев'яній підставці, — воскова свічка, а в челюстях печі потріскує жовтавим полум'ям жмут смолистої скіпи.
За столом, на покуті, стоїть великий сніп жита, перев'язаний цупким перевеслом із лугового сіна і уквітчаний рясними кетягами червоної, мов кров, калини.
На столі, застеленому вишиваною скатертиною, в полив'яних мисках — кутя з узваром, вареники з сиром та сметаною, пироги
з маком, шулики з медом, два кільця ковбаси, що виблискують підсмаженими боками. А посередині, на широкій дерев'яній таці, — крутолобий білий коровай.
Кілька разів на рік — у великі свята чи при зустрічі найдорожчих гостей — бідаки-господарі стягалися на таке багате частування.
Стара Звенигориха з дівчатами — Стехою та Златкою — порається біля печі та столу. Дід Онопрій вмощує на покуть, за сніп, горнятко з кутею та глечик з узваром — домовикам, тобто душам померлих, щоб ласкаві й добрі були до хати і всіх, хто живе в ній.
Младен з Якубом мовчки сидять на лаві. Яцько підкидає в лежанку дрова, а Спихальський, ще змарнілий після поранення, але вже веселий і жвавий, бо відчув в останні дні, як у його м'язи стрімко вливається нова молода сила, швендяє по хаті і, потираючи руки, заглядає до полумисків, дзбанів та пляшечок, які все ставила і ставила на стіл Звенигориха. Вуса його ворушилися, мов у кота, коли він чує поживу, а злегка булькаті голубі очі виблискували радістю: він наперед смакував багату вечерю!
— То єсть, паніматко, чудесне, вельми розкішне свято — ваш щедрий, чи то пак багатий вечір! — філософствував він, патетично звертаючись до старої господині. — У жодного народу не видів ніц нічого ліпшого!.. Які страви! Які напої! Ух! Аж дух забиває, холера ясна! — Він ковтав слину і прицмокував язиком. — А цей зворушливий сніп жита, що пахне й досі — уй! уй! — чебрецем, свіжою сонячною соломою і далеким-далеким літом! Ці шорсткі бринькучі колосочки і кисло-солодка червона калина між ними!.. Як це мило і дотепно! Напередодні різдва і Нового року, на святвечір і щедрий вечір, вносити цей сніп у хату, ставити на найпо-чеснішому місці — на покуті і бажати, щоб Новий рік був такий же щедрий і багатий для господарів, як і цей золотий сніп! — Він підморгнув Стесі, яка саме розкладала на столі дерев'яні ложки.