— Що? — аж підхопився Порадовський. — Ти маєш певні докази?
— Я сам доказ цьому, панове! — бундючно заявив Многогрішний. — Бо чув на власні вуха, як Палій патякав про це з козаками, а ті, розвісивши вуха, мов дурні, уважно слухали його...
Порадовський радісно потер руки.
— Гм, це важлива новина! Отже, Палій — зрадник, і його тpeба негайно заарештувати!
— Без наказу пана Яблоновського? — засумнівався Монтковський.
— Я маю Факий наказ! Не особисто на Палія, а на всіх, хто так або інакше виступає проти корони! В даному випадку є докази супроти полковника Палія...
— Саме про це я й кажу, — зрадів Многогрішний. — Палій — небезпечна особа. І я певен, що гетьман Яблоновський віддасть його до суду. А я ладен посвідчити проти нього... Тим більше, панове, що я давно хотів перейти на службу до пана Яблоновського... Якщо буде нагода, замовте за мене словечко, як за вірного слугу.
— Замовимо, — погодився Порадовський. — Пан Яблоновський добре платить відданим людям... Але слова — це тільки слова, пане Многогрішний, а для того, щоб я поручився за тебе перед гетьманом і воєводою, потрібні діла!
— Які?
— Я вирішив заарештувати Палія, а ти допоможеш мені в цьому.
— На бога, пане! — вигукнув здивований Монтковський. — До Палія прихильно ставиться сам король!
— Бо не знає про його справжні наміри! — відрубав Порадовський. — Діло вирішене — Палія треба заарештувати! Але як?
— Тихо, без гвалту, — відповів Многогрішний. — Я допоможу вельможним панам... Можете цілком покластися на мою спритність!
Перебувши деякий час серед гайдуків воєводи Младена у недоступних міжгір'ях Старої Планини, Арсен і Златка вирушили в путь на Україну.
У Білій Церкві несподівано дізналися про арешт Палія. І хоча був вечір, а коні ледве трималися від утоми на ногах, та й самі вони — особливо Златка — потребували відпочинку, Арсен рішуче сказав:
— Їдемо, люба! Тут недалеко — тридцять верст... Якраз на ранок будемо дома!
Златка звикла вже не перечити Арсенові, коли йшлося про важливі діла, і незабаром вони простували на північ.
До Фастова прибули якраз на сніданок.
Ніжна зелень весни прикрасила, заквітчала розорене війнами і лихоліттями місто, мов наречену. Шуміли на фастівській горі, біля фортеці, молоді явори, сивими хмарами нависли над сріблястою Унавою гіллясті верби.
Ще з шляху Арсен побачив на материному подвір'ї осідланих коней. Серце його схвильовано забилося. Хто б це міг бути?
Коли відчинив ворота і допоміг Златці злізти з коня, почув тупіт ніг і радісні вигуки.
— Арсене! Златко!
— Любі наші! Приїхали!
— Слава богу! — чувся материн голос. — Нарешті!
— Слава аллаху! — вторував їй Якуб. Виявилося, що в хаті було повно людей: Арсен і Златка переходили з рук у руки.
— Яцько? Хлопче, невже це ти? — не вірив своїм очам Арсен, дивлячись на білявочубого двадцятирічного парубка в бурсацькому одязі. — Ну, як наука — не йде без дрюка? Чи вже закінчив школу?
— Закінчив і... додому, — зніяковів Яцько. — Тобто до тебе. Ар-сенс, бо мені, бач, більше нікуди... Повинні були з Семашком приїхати через тиждень, хотілося на волі побродити по Києву, та почули про арешт батька Семена — і примчали...
— Ну, а куди б же ти їхав, братику мій дорогий? Звичайно, до мене! — обняв його Арсен. — Тепер нас у матері троє — Стеха, я і ти!
— Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо-м неньки рідної не маю! — І Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потім Арсена.
Крім домашніх — матері, дідуся Онопрія, Стехи, Романа та Якуба, який назавжди залишився в сім'ї Звенигор, Яцька та Спи-хальського, тут ще були Метелиця і Зінька, які в останню чергу але не менш міцно і щиро привітали прибулих.
Звенигориха запросила всіх до столу.
Після сніданку Спихальський, що на диво був весь час мовчазний, узяв Арсена й Романа під руки.
— Друзі, прибув я зі Львова не тільки для того, щоб побачитись з вами. Є діло більш важливе... Чи не пройтися б нам, панове на леваду і там, над Унавою, у затишку, погомоніти? Хай тут жінки прибирають, а ми, чоловіки, трохи провітримося...
З цими словами він потягнув чоловіків з хати.
У леваді, під вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, і в повітрі струмували медвяні пахощі перших лугових квітів, над якими гули джмелі та бджоли. З Унави долітало гелгання гусей та кахкання качок, а з лісу, що темною стіною бовванів на гому боці, линуло далеке, сумовите кування зозулі — ку-ку, ку-ку...
Коли зозуля замовкла. Арсен сказав:
— Друзі мої, у всіх у нас зараз одна думка — про батька Семена... Про Палія... Хто найбільше знає, той хай і розповідає. Здається, ти. Мартине, хотів щось повідомити... Тож починай!
— Справді, панство, я хотів вам сказати, що знаю, де зараз Палій... Як бога кохам, знаю!
— Ти знаєш, де Палій? — вигукнув Арсен. — Звідки?
— З перших рук, як кажуть...
— Розповідай! — нетерпеливився Арсен. — І не тягни!
— Бачите, панове, у Львові, при дворі Станіслава Яблоновсько-го, служить один чоловік, який чомусь мене уподобав і вважає своїм другом... Це комісар пан Порадовський. Треба сказати, що й справді, хоч я не вважаю його другом, ми з ним не один вечір просиділи в корчмі, цмулячи там пиво або що-небудь міцніше... І ось він на якийсь час зникає. А коли повернувся, то відразу ж завітав до мене. На щастя, я не встиг сам до кінця висушити сулію вишнівки і почастував його добряче. І пан Порадовський, випивши, розповів, що вони з паном Монтковським побували в Немирові й заарештували там Палія. Коли я це почув, то замалим не вдавився курячим стегенцем, яке саме обгризав... "Як! Полковника Семена Палія?!" — вигукнув я. "Так", — спокійно відповів пан Порадовський. "За віщо?" — "За те, що він хоче віддатися зі своїми козаками під владу Москви!" — "Це він сам тобі казав?" — спитав я. "Ще б пак! Звичайно, ні... Про це мені доніс один козацький хорунжий по імені Свирид Многогрішний..." — "Матко боска чен-стоховська! — вигукнув я вражено. — Свирид Многогрішний?" — "А чого пан Мартин здивований? Він знає Многогрішного?" — "Питаєш! Я його знаю як облупленого! Бо був з ним разом у турецькій неволі... Потурнак і свиня, якої світ не бачив! А ти, пане, йняв йому віри! Ти заарештував героя Відня, повіривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман і сам король?" Порадовський засміявся і відповів: "Не знаю, що скаже пан круль, а пан Яблоновський похвалив мене і звелів кинути заарештованого, наклавши на нього кайдани, у Підкамінному в підземелля... А пан Мартин, мабуть, знає, які там каземати!" — "Що ж гетьман думає робити з тим полковником? Скарати на горло?" — "Не знаю... То вже його діло, а я своє зробив..." Після таких слів у мене з голови враз вилетів хміль. Я випровадив Порадовського і помчав у Підкамінне. Там пересвідчився, що він не наплів небилиць, а сказав правду... Що мені залишалось робити? Один я у Підкамінному нічим не міг допомогти батькові Семену... Тож сказав, що їду додому, в Круг-лик, а сам на коня — і до вас, у Фастів! Ниньки ви все знаєте...