В цю мить великий візир торкнув коня. Пишна кавалькада рушила в зворотну путь. Арсен з Сафар-беєм зайняли в ній своє місце і їхали мовчки.
Ніч тиха, зоряна, але безмісячна і тому темна. Молодий підмайстер із цеху броварників Ян Кульчек стоїть на міській стіні на чатах і пильно вдивляється в мерехтливі вогні, що пригасають у турецькому таборі. На душі у нього моторошно, бо це перша в його житті війна, в якій йому доводиться брати участь. Та ще яка війна! Тут — або життя, або смерть. Швидше — смерть...
Правда, ворога зараз не видно, однак гірлянди вогнів, що оперезали місто, свідчать, що він тут, поблизу і, може, зараз готує підкопи, закладає в них порох, щоб зробити проломи в стінах і зі сходом сонця ринути в них страшним невтримним потоком.
Ян Кульчек намагається порахувати ті вогні, але швидко збивається з ліку, бо їх тут не десятки, не сотні, а тисячі. Йому стає ще сумніше. Яка ж то страшна сила оточила місто! Чи втримається воно? Чи загине разом зі своїми оборонцями? А він, Ян, накладе головою або, скручений сирицею, поплентається рабом у далеку Туреччину...
Ох, Яне, Яне! Пропадеш ти, як муха восени. І ніколи більше не побачиш своєї милої Чехії і рідного міста Табора, найкращого куточка на землі! Не зустрінеш ні батьків, ні сестричок, ні русокосої красуні сусідки, яка заприсягнулася чекати на тебе, коли повернешся додому справжнім броварником.
Нічого цього не буде, бо вже, мабуть, забито у ворожу гармату ядро, що знесе тобі голову, або проспіває в голубому небі пісню смерті нещадна татарська стріла.
Він здригнувся. Біля самого вуха й справді просвистіла стріла, тупо дзьобнула в дерев'яний дашок вежі і застряла в ньому.
"Мій боже! — жахнувся Ян Кульчек і перехрестився. — Стояв би я на крок лівіше — захлинався б зараз власною кров'ю!"
Він висмикнув стрілу, подумав: "Живий залишуся — збережу на пам'ять. Привезу додому — хай усі знають, що я тут не тільки пиво вариві" Хотів устромити її за пояс, але під пальцями за-хрускотів папір.
Це його здивувало. Обмотана папером стріла? Цікаво... Він спустився в караульне приміщення, де при світлі лойової свічки спали його товариші. Підійшов до столу.
Стріла була звичайна, з гострим залізним наконечником і білими лебединими перами. Незвичайним був тільки додаток до неї — цупкий аркуш паперу, прив'язаний до древка ниткою.
Кульчек розірвав нитку, розгорнув папір. Це був лист.
На першому рядку написано латинню: "Генералові Штарен-бергу".
А нижче — по-польськи:
"Пане генерал!
Я ваш надійний друг — вірте мені. Звати мене — Кульчицький, і я хотів би допомогти обложеному гарнізонові й жителям Відня вистояти у страшному єдиноборстві з ворогом...
Повідомляю: сьогодні на світанку турки почнуть штурм Левиного і Замкового бастіонів, а перед тим обстрілюватимуть з гармат равеліни, що стоять за ними. Приготуйтеся!
Як ви розумієте, пане генерал, це повідомлення не далі як сьогодні вранці буде підтверджене самим противником. Отже, ви матимете змогу переконатися, що я пишу правду.
Я допомагатиму вам і надалі, але для цього нам треба зустрітися і про все докладно домовитися.
Як це зробити?
Хай ваші довірені люди кілька ночей підряд ждуть мене на Шве-хатських воротях з вірьовочною драбиною і на мій свист кинуть її вниз. Я обов'язково прийду!
Як бачите, ви нічим не ризикуєте, а виграти можете багато.
Кульчицький".
Ян Кульчек ляснув себе долонею по лобі. Хоч він був ще зовсім молодий і не міг похвалитися освітою, як ось ці студенти університету, що сплять тут впереміж із цеховими учнями і підмайстрами, але читати вмів і по-польськи достатньо розумів, щоб уторопати, що написано.
Мати божа! Але ж цьому клаптеві паперу ціни нема! Його треба негайно доставити губернаторові!
Він розбудив свого товариша, теж підмайстра-броварника, Якоба Шмідта.
— Якобе, друже! Вставай!
Той продер очі. Пальцями розчесав довге лляне волосся. Неза-доволено спитав:
— Чого тобі?
— Постій замість мене на чатах!
— Що сталося?
— Живіт болить, — збрехав Ян, щоб уникнути дальших розпитувань. — Хоча б не різачка... Сам знаєш, ця хвороба уже починає косити людей у місті.
Якоб неохоче підвівся, натягнув чоботи, взяв мушкет.
— Гаразд, біжи... Та молися всім святим, щоб то справді була не різачка!
Ян Кульчек стрімголов вискочив у двері, викликавши у друга співчутливе похитування головою, і темними вулицями помчав до центру міста...
Генерал Штаренберг вийшов у шлафроці і пантофлях, запитально глянув на ад'ютанта, потім — на незнайомця.
— Що стряслося, юначе? Турки пішли на приступ?
— Мій генерале, мене звати Ян Кульчек... Я підмайстер, — зніяковів хлопець.
— І ти мене для того розбудив, щоб сповістити це?
— Ні, я приніс листа... Вистрілили з лука з того боку...
— Ось як! — В очах генерала блимнула зацікавленість. Він повертів аркуш перед очима. — Це що — по-польськи?
— Так.
— Про що ж там пишеться?
Кульчек слово в слово переказав листа по-німецьки.
— Майн гот! — вигукнув вражений генерал. — Цей доброзичливець, якщо тільки не бреше, попереджає нас про страшну небезпеку, яка загрожує нам!
— Так, мій генерале, — скромно вставив Кульчек. — Я теж так думаю, тому й насмілився розбудити вас...
Штаренберг пильно оглянув молодого підмайстра в звичайному одязі робітника, на якого в інший час зовсім не звернув би уваги. Він йому сподобався. Кремезний, дужий, в очах — розумна лукавинка. І тримається сміливо, не знічується перед генералом.
— Ти чех?
— Так.
— Умгу... Ти ось що, Кульчек... — Генерал раптом підозріло глянув на юнака. — Чекай, чекай... Це що — випадковий збіг: Кульчек і Кульчицький? Чи ви не родичі?
Кульчек здивовано закліпав повіками.
— Я того Кульчицького у вічі ніколи не бачив! Який же він мені родич? Я й не подумав про це. Схоже, але не те...
— Отже, випадковість. Тоді ось що: підбери ще одного надійного хлопця і щоночі ждіть цього Кульчицького. Коли з'явиться — негайно до мене! Зрозумів?
— Так, мій генерале!
— За листа — нікому ні слова! А тепер — іди. — І, не чекаючи, поки Кульчек вийде, гукнув ад'ютантові, що весь час навитяжку стояв біля дверей:— Франце, мій одяг і шпагу! Піднімай штаб! Командирів — до мене! У нас зовсім мало часу для того, щоб посилити залоги Левиного і Замкового бастіонів...