— Стій, знаєш-маєш! А то як стрельну, так тобі тут і капець буде!
Арсен зареготав. Та це ж Іваник! І звідки він тут узявся? Однак Арсенів сміх розізлив вартового не на жарт. Він підстрибнув, мов півник, штурхонув верхівця дулом мушкета під бік.
— Чого заливаєшся, знаєш-маєш? П'яний чи сусідам розум розпозичив? Злазь з коня, халамиднику!
— Іванику, невже не впізнав? Арсен я! Звенигора...
Іваник ошелешено закліпав очима, ще не впізнаючи в цьому худому засмаглому бородачеві колишнього красеня Арсена.
— Не може бути!
Арсен скочив з коня, зняв шапку. І тоді Іваникове обличчя проясніло. Мушкет випав з його рук і покотився по мерзлій землі.
— Арсене! Голубе! Звідки ти?
Вони міцно обнялися. В Іваникових очах заблищали сльози.
— Від самого султана, ІваникуІ Зі Стамбула! А як ти тут опинився?
Іваник підняв мушкет, поправив на вузьких плечах свитку.
— Хіба не знаєш?.. Семен Палій привів нас усіх у Фастів і сказав: тут нам житиі Землі займай, скільки зумієш обробити, хату вибирай, яка ціліша... А фортецю відбудуємо гуртом, знаєш-маєш, щоб захист був добрий. От ми й переїхали сюди.
— А мої де?
— Твої теж... Унизу, над Унавою, поселилися. Там гарно — річка, луг, за річкою — ліс. Правда, хатка маленька, але не гірша, ніж у Дубовій Балці. І що найкраще — поряд зі мною... Недарма кажуть: вибирай не місце, а доброго сусіда.
— А Палія де можна побачити? Часом не на Січі?
— Побачиш. У фортеці він, поселився разом із Семашковою вдовою...
— А про пана Мартина нічого не чути?
— Про Спихальського? Казав Роман, що передавав звістку зі Львова. Усіх вітає... Не забув і про мене, і про Зіньку. — Іваник підморгнув. — Теж привіт передав, знаєш-маєш...
Арсен усміхнувся в густу бороду, що виросла, поки їхав зі Стамбула. Про кого про кого, а про Зіньку не міг пан Мартин забути: дуже вже уподобав молодицю!
— Ну, веди ж мене, Іванику! — поклав руку на утле плече сусідові. — Спочатку до Палія, а потім — додому... Просто згораю від нетерплячки!
Вони рушили широкою вулицею. Біля одного з уцілілих будинків Іваник зупинився.
— Скажу Остапові, щоб постояв замість мене. Бо у нас, знаєш-маєш, суворо... Можна й київ заробити від полковника, якщо погано нестимеш військову службу!
Він шмигнув до хати, а через хвилину вийшов у супроводі височенного похмурого козака, озброєного однією тільки шаблею.
— На мій мушкет, — заквапився Іваник. — Як тільки небезпека — пали, пане-брате, щоб аж у фортеці було чути! А я незабаром повернуся...
— Гаразд, — кивнув головою похмурий велетень і, не обертаючись, почимчикував на околицю міста.
Арсен уважно приглядався довкола.
Всюди ще багато руїн і згарищ, але стоять серед попелищ уцілілі від вогню хатини. З деяких в'ються димки, на подвір'ях помітні сліди людських рук — там, дивись, полагоджено тин і ворота, там — вибілено стіни, а подекуди на хатах уже зведено нові очеретяні дахи.
Фортеця зустріла їх людським гомоном, гупанням дубових баб, заступів і копаниць, цюканням сокир. Тут кипіла робота. Одні забивали палі, другі засипали стіни землею, треті із дубових брусів майстрували фортечну браму.
Люди були такі худі, виснажені та обідрані, що Арсен аж жахнувся. Звідки вони взялися? Одні жебраки зійшлися сюди, чи що? Незважаючи на холод, у багатьох, крім латаної сорочки чи бувалого в бувальцях лейбика, не було нічого. На ногах рідко в кого чоботи, а то більше — постоли або личаки, з яких виглядає якесь ганчір'я. Обличчя зарослі, в очах — голодний блиск.
Арсен хотів було запитати Іваника, що це за люди, але в цю мить його погляд упав на високу знайому постать. Палій!
— Батьку Семене! — кинувся козак і на радощах згріб полковника в обійми. — Батьку Семенеї Який я радий, що знову бачу вас!
— Арсен? — Палій не повірив своїм очам і вражено розглядав козака. — Справді Арсен, власною парсуною, як казали київські бурсаки... Та який зарослий, мов дідуган!
— Ви тут усі не кращі, — повів рукою Арсен, показуючи на людей, що трудилися біля стій. — Звідки вони набралися?
Палієве чоло нахмурилося. Не стишуючи ходи, він похмуро проказав:
— Зараз, мабуть, пів-України так живе. У воєнному лихолітті люди втратили все: рідних, домівку, одяг... Починаємо ми на голому місці. Треба ж якось рятуватися!
— Що починаємо? — не зрозумів Арсен.
— Жити заново, — відповів Палій. — Довго ми думали на Запорожжі — що робити? Правобережжя сплюндроване, розорене, столочене татарськими кіньми. За Бахчисарайським договором — нічийна земля... Але ж вона наша! І поки ми на ній живемо, ніхто не може її назвати своєю — ні султан, ні хан, ні господар волоський, ні король польський... Тож і кинули ми клич: хто не має де прихилити голову, ідіть на Фастівщину, на Корсунщину, на Богуславщину — поселяйтеся, обробляйте землю, але шаблі з рук не випускайте! І ось початок — звідусюди потяглися нетяги, скривджені долею. Не принесли вони сюди нічого: ні грошей, ні одягу, ні збіжжя, ні якихось інших статків. Зате принесли в серцях лють до ворогів, що пустили їх по світу, і любов до землі. Бідні ми зараз. Ой, які бідні! Ще тільки осінь кінчається, а в нас уже майже нічого їсти... Он бачиш — казани. Ото двічі на день варимо пшоняний куліш. Не куліш — назва одна! Але й тому люди раді...
— Як же ви зиму думаєте перебути?
— Якось перебудемо... Тугіше затягнемо очкурі, звіра полюватимемо, рибу ловитимемо в Унаві та Ірпені. Але вся наша надія на допомогу.
— Чию?
— Москва допоможе грішми та зброєю, Київ — збіжжям та харчами. Світ не без добрих людей.
— Яв цьому теж мав нагоду не раз переконатися. Ось і зараз відмахав шлях зі Стамбула до Фастова не без допомоги добрих людей. А там — і до Варшави доберуся.
— Ти простуєш до Варшави? З чим?
Арсен оглянувся: Іваник уже присусідився до кашоварів і, вициганивши у них миску кулешу, сьорбав рідке гаряче вариво. Поблизу нікого — кожний займався своїм ділом. Та все ж Арсен стишив голос.
— Батьку Семене, я, щоб ви знали, на службі у самого Кара-Мустафи... Разом з Ненком... І привіз дуже важливу звістку.
— Яку?
— Турки розпочали війну проти Австрії. Султан Магомет зібрав величезне військо і повів його під Відень... Я поспішаю до Варшави, щоб попередити короля Яна.