І Євген Прокопович з легким серцем пішов до каси одержувати гроші.
Тут же, за трибунами іподрому, притулився невеличкий ресторанчик, у ньому було ще порожньо, і Євген Прокопович з дядьком Кирюшею зайняли окремий столик. їх обслуговував офіціант у білій куртці, він догідливо посміхнувся, подавши меню, і Євген Прокопович подумав, що офіціанти мало змінилися за роки переможного будівництва соціалізму. Змінилося тільки меню — не було шампанського, та біс з ним, шампанського дядько Кирюша, мабуть, і не пробував, головне, є "Московська". Упіймавши схвальний Кирилів погляд, Євген Прокопович замовив одразу пляшку.
Випили по першій і закусили ікряним оселедцем. Євген Прокопович спробував налити Кирилові півсклянки бор-жому, але той зупинив його руку й відразу знову наповнив чарки. Що ж, у цьому була своя логіка, тим паче що позитивні емоції все ще переповнювали Євгена Прокоповича й горілка підігрівала їх.
Після другої почали їсти. Офіціант приніс салати та заливну осетрину — єдине пристойне, що було в цьому шалмані, — дядько Кирюша недовірливо поколупав рибу виделкою, либонь, удома його не балували делікатесами, попробував. Осетрина сподобалася йому, бо підклав хрону й почав мегелити, а Євген Прокопович посміхнувся іронічно й мовив:
— Революцію робили для того, щоб робітничий клас жер не тільки осетрину, але й ананаси.
— Про ананаси я чув, проте ще не їв, — визнав дядько Кирюша.
Євген Прокопович згадав вірш Ігоря Северянина про ананаси в шампанському. Колись він в "Асторії" вирішив спробувати, виявилося, справді смачно, та ділитися спогадами з Кирилом не став. Натомість зауважив:
— Доживемо до комунізму, поїмо всього.
— Якщо доживемо…
— Не віриш?
Дядько Кирюша знизав плечима.
— Хто ж його зна…
— І не боїшся в цьому зізнатися?
— Чого мені боятися?
— А того, що прийдуть уночі з гвинтівками та в чоботях…
— За мною не прийдуть.
— Це чому ж?
— Бо я робітник, хто гармати робитиме?
— Знайдуться інші.
У дядька Кирюші заблищалі очі. Рішуче налив ще по чарці, випив свою одразу й заявив:
— Революція що оголосила? Землю селянам, заводи робітникам! Мені тобто, я господар, і чхати хотів на всіх. Таких майстрів, як я, на "Арсеналі" троє чи четверо. Мене ще хазяї поважали, від війни ослобонили, бо скажу тобі: гармата без Кирила Безуглого ніяка не гармата.
— Раптом помилишся і не те втелющиш, а хтось скаже — шкідництво…
— Про мене не скажуть.
— Чого ж?
— Бо морду наб’ю.
— Не встигнеш: енкаведе забере.
— Кажу: мене не забере.
— Про ворогів народу чув?
— Але ж я сам народ, хіба можу бути ворогом собі ж?
Євген Прокопович непомітно під столом потер спітнілі руки, подумавши:
"Дулю тобі, арсенальський ветеране… Величезну дулю з маком. Хазяї тебе, може, й поважали, а нині заводській дирекції все до фені. Теж мені — народ знайшовся… Народ тепер — суцільний ворог народу, й лишився один безгрішний! У шинелі і з вусами, на Мавзолеї з підведеною рукою. А на тебе, товаришу Кирило Безуглий, я б завтра написав листа, і подивилися б ми, де б ти опинився на тому тижні. Однак не писатиму, живи, дядьку Кирюшо, лови у Дніпрі рибу, вигравай на іподромі, працюй на соціалізм, бо й мені це вигідно. Вважай себе незамінимим і навіть гегемоном — до пори до часу…"
Євген Прокопович розлив у чарки залишки горілки, підкликав офіціанта й замовив ще чвертку.
— Подужаємо? — запитав для годиться в Кирила.
Той лише зневажливо махнув рукою, і Євген Прокопович, подумавши кілька секунд, змінив рішення:
— Тягни ще півлітру…
— Робоча в тебе кісточка, — схвалив Кирило.
— Яка вже є…
— Тільки робоча людина може так гуляти!
"Не знаєш ти, як гуляв у Вільні пітерський купець першої гільдії Желудков, — подумав Євген Прокопович, згадавши, як у банкетному залі, куди запросив його Желудков, відкорковували одразу десять пляшок шампанського, зливали у срібне відерце й Желудков висмоктував усе до останку. — А ти мені торочиш про робочу людину… — зиркнув зневажливо на дядька Кирила. — Пролетарі, якщо і об’єднаються, як закликає їх Маркс, і в слід негідні ступити справжньому купецтву. Тим паче робітництво совдепівське — півлітрою заллється і славить товариша Сталіна та інших вождів".
Раптом Євгенові Прокоповичу до смерті захотілося вивідати, як ставляться робітники до кремлівської верхівки. Він налив Кирилові повну чарку й запитав:
— Скажи мені, Кирило, коли тобі краще велося: раніше, до сімнадцятого, чи тепер?
— Мені — раніш. Іншому робітництву тепер.
— Чому?
— Нетямущий ти, Євгене. Казав уже: хазяї мене поважали, сам управитель за руку вітався. І платили вдвоє.
— Коли "Арсенал" повстав, ти за кого був?
— Хіба міг проти своїх піти?
— Проте й за гвинтівку не взявся…
— Не взявся, — похитав головою дядько Кирюша. — А треба було…
— Навіщо: сам кажеш — тобі краще велося.
— А громада?
— Однак є прислів’я: своя сорочка ближче до тіла.
— Проти громади не можна, — заперечив дядько Кирюша й перехилив чарку. — Ніяк не виходить. Бо тепер начебто ми самі на "Арсеналі" хазяї.
— Начебто… — не утримався від іронічного уточнення Євген Прокопович.
— Але ж директор з робітників!
— І ти до нього запросто в кабінет пхаєшся?
— Як можна!
— Бачиш, директор і для тебе, і для мене — велике цабе. Як і раніш. У нього в приймальні секретарка сидить, спробуй пробитися… Що ж про наркома казати!
— Маєш рацію, — згодився Кирило, — для мене і нинішній нарком, і колишній міністр — одного поля ягода.
— А у дворі подейкують, — хитро примружився Євген Прокопович, — що ти серединою Хрещатика пхався і товариша Сталіна славив…
— Так то ж сам Сталін! Усі кажуть: Сталін — це Ленін сьогодні.
— Гаразд, облишмо товариша Сталіна, — злодійкувато роззирнувшись увсібіч, мовив Євген Прокопович. — Але ж ти і про Ворошилова горлав на Хрещатику, і про Кагановича… А вони ж наркоми, тобто ті ж міністри.
— Наркомів багато, — не дуже впевнено заперечив дядько Кирюша, — а Ворошилов та Каганович вожді трудящих. Товариш Ворошилов слюсарем був, таким тобто, як і я. Уловлюєш? Тобто виходить, якщо б у мене тут більше було, — Кирило постукав себе кулаком по чолу, — й менше у чарку заглядав, міг би я і на місці Ворошилова опинитися. Вождем!..