Майор Кушнір подивився на Івана з цікавістю. На столі в нього лежала розгорнута газета, й Сокирко дивився з її сторінки.
— Випадково чи організував? — поплескав Кушнір по газеті долонею.
— Юрію Євдокимовичу, — жалісні нотки з’явилися в Сокирковому голосі, й він сам почудувався, як чудово в нього вийшло, — невже ви гадаєте, що якийсь старший лейтенант спроможний організувати про себе статтю в газеті? Просто з’явився до мене додому кореспондент, сказав — питання погоджене з заступником наркома товаришем Онищенком і почав допитувати. Вивідав усе, а написав так, товаришу майоре, що мені соромно. Слова всякі — героїчний вчинок, подвиг комсомольця; ми про себе ніколи так не думаємо.
— Це точно, Сокирко, — зітхнув Кушнір і заховав газету до шухляди. — Якщо заступник наркома санкціонував — порядок. А тепер, — обійшов стіл і потиснув Сокиркові руку, — вітаю вас. старший лейтенанте, з присвоєнням чергового звання. Гадаю, керівництво прийняло цілком правильне рішення, ти — один з наших найкращих і найпринциповіших працівників: кого, кого, як не тебе, просувати. — Поплескав Івана по плечу й додав неофіційно: — Тепер ми з тобою, Сокирко, у званнях майже зрівнялися, і я ставитиму питання про висування тебе в мої заступники.
— А Бородюк?
— Його призначено начальником НКВС у Полтаву. А може, ти не хочеш?
Сокирко подумав: тільки б дурень відмовився — часи такі, що й самого Кушніра можуть через місяць-другий або висунути, або, навпаки, скинути. Кушнір у органах з початку двадцятих, а старі кадри тепер не у великій шані. Онищенко, Кушнір, ще кілька на весь Наркомат — по пальцях порахувати можна… Отже, все може статися, і він перший претендуватиме на Кушнірову посаду.
— Радий з вами працювати, Юрію Євдокимовичу, — сказав. — У вас я багато чого навчився.
"Так, навчився, — подумав. — Ти старий лис, і дивно, що досвідчені чекісти не розгледіли тебе. А, кажуть, ті кадри були з головою — Манцев, Кравченко, Євдокимов…"
Справді, треба було мати Кушнірову обережність, хитрість і своєрідний розум, щоб обвести навколо пальця стару чекістську гвардію. Пошепки розповідали: колись Кушнір прикидався навіть дурником, не великим дурнем, таких у ДПУ б не тримали, а звичайнісіньким простачком, не дуже освіченим, але ідейним і стійким. Його кілька разів посилали вчитися на курси, потім закінчив заочно чи то технікум, чи то якийсь інститут, нарешті дочекався ромба на петлиці й не вважав, що кар’єру закінчено. Навпаки, носом ловив повітря, вважав — саме тепер настали його часи, й готовий був будь-кого відсунути ліктями.
— Вважай, питання вирішене, — сказав Кушнір, прикинувши: ніхто не заперечуватиме проти Сокирка — молодий і перспективний, от і преса звернула на нього увагу. Крім того, буде під самісіньким боком, а це важливо: молодик зубастий, і ромби йому, певно, сняться. Нехай сняться, нема в цьому нічого поганого, але все тільки після нього. Кушніра, кожен повинен знати своє місце й не дуже висовуватися. А Сокирко, здається, перегнув палицю, і треба його трохи притримати. Нехай доведе свою відданість, тоді подивимось…
У приймальній Кушніра Івана чекали Сашко Козлов та Михайло Цвиргун. Загадково посміхнувшись, Сашко відкликав Івана в куток, розстебнув йому комір гімнастерки. А Михайло дістав шило, проколов петлиці й прикрутив по ще одній шпалі.
Сокирко розчулився: оце друзі, зробили своє діло швидко й справно, без високих слів. Йому стало гарно, може, найкраще за весь цей день, навіть хвилини, коли побачив свій портрет в газеті, були, здається, менш значущими. Обійняв друзів, прошепотів:
— Сьогодні увечері до мене. Відзначимо… Сашко, подзвони Тамарі.
Звичайно, без Сашка й Тамари свято — не свято. А цей поганець Дорфман повчав: хочеш гарно жити — переступи через друга… Спробуй переступити, коли хлопці весь ранок думають про тебе, он як всміхаються приязно.
Із свого кабінету Сокирко подзвонив Дорфманові. Почувши знайомий рипучий голос, мовив:
— Юхиме Маркевичу, це Сокирко.
— Хто-хто? — не впізнав той.
— Ну, Іван, Ваня…
— Будеш ти, Ваню, багатим — не впізнав.
— Буду, — ствердив Сокирко, — принаймні намагатимусь. Допомога потрібна, Юхиме Марковичу.
— Уже?
— Ви газети читаєте?
— Увечері, на дивані, після вечері.
— Гляньте сьогоднішню, — Сокирко назвав газету. — Побачите портрет свого майбутнього зятя.
— Радий…
— Крім того, сьогодні одержав ще одну шпалу.
— Це варто десятка портретів.
— З такого приводу маю пригостити найближчих товаришів з Наркомату.
— Хто ж заважає?
— Сподіваюсь на вас.
— А ти, Ваню, вушлий…
— Свої люди, Юхиме Марковичу, віддячу.
— А якщо віддячиш, то кажи.
— Пакет треба: дві—три пляшки й закуска. Розалії скажіть, щоб печеню зготувала. Або щось інше, у неї смачно виходить. І все це на мою квартиру. У Рози ключ є. Порадьте Розі, нехай оксамитову сукню одягне, вона їй личить.
— Розу, виходить, запрошуєш…
Іван зрозумів натяк, та знайомити старого Дорфмана з наркоматівською компанією ще не випадало. Колись згодом, вигадавши зручний привід…
— Зрозумійте, Юхиме Марковичу, — одповів сухо, — я нашего весілля ще не афішую. Нарис у газеті, нове звання, та ще й швидке весілля — чи не забагато для середньої людини? Мені вже й так заздрять…
— Зрозумів, — прогудів Дорфман, — маєш рацію. Роза все влаштує, можеш не сумніватися.
Уладнавши й це питання, Сокирко розслабився, простягнув вільно ноги, дістав цигарку, але не закурив, тільки розім’яв пальцями. Залишив і пачку, і цигарку на столі й пішов у партком.
Секретар парткому, худий, лисий, з сіруватим обличчям неусміхнений чоловік подивився на Сокирка суворо, і Іван стушувався. Мало хто в Наркоматі знав, що секретарська неусміхненість не від характеру, а від хвороби — його часто мучили напади виразки шлунка, насправді ж Гаврило Миколайович Лук’янов був скоріш людиною м якою — за це й розпрощався з апаратом ЦК КП/б/У, де працював заступником завідуючого відділом. Рекомендував до НКВС його сам Постишев, вважаючи, що зайва доброзичлива людина там до місця.
— Читав… — сказав Лук’янов і дістав із шухляди письмового столу газету. — Гарно написано.
— А-а… — махнув рукою Іван. — Мені незручно перед товаришами, і де тільки газетярі такі слова знаходять?