Іноді Антон щиро шкодував, що не брав участі в челюскінському чи папанінському рейдах, він би витримав усе й прославив свою соціалістичну Батьківщину — єдину країну в світі, яка освітлює шлях усім трудящим. А в тому, що кожен робітник — англійський, німецький, французький — мріє жити саме в їхній країні, не мав сумніву. Особливо німецький чи італійський: там фашизм, з трудящих знущаються, комуністів заарештовано. Навіть соціалістів — цих угодівців та пристосуванців — упосліджують і тримають у концтаборах.
Антон уявляв себе разом з Ольгою у важкому переході через тундру або тайгу, можливо, пустелю, він рятує її, несе на руках, долає всі перешкоди, та і як може бути інакше? Його покоління, либонь, суціль таке, вони незламні, як Павка Корчагін, і що більші труднощі, то сильніший ентузіазм.
Шкода, що йому доводиться лиш писати про цей ентузіазм.
Антон згадав учорашню телефонну розмову — як він міг її забути, адже розмова стосується й Ольги. Взяв дівчину за лікоть і сказав:
— Завтра нас запрошено на вечерю.
— Куди? — здивувалася.
— Дзвонив Сокирко, і я пообіцяв, що підемо.
— Хто це?
— Забула, татів підлеглий, позавчора до нас приходив.
— А-а… — скрушно зітхнула Ольга. — У нього очі дуже гострі…
— Це погано?
— Мабуть.
— Іван тобі не сподобався?
— І погляд у нього важкий.
— Пусте. Тато каже: хлопець подає надію. Молодий, а вже старший лейтенант.
— Так, я бачила — три шпали…
— Скоро матиме чотири.
— Здається, ти хотів писати про нього?
— Писатиму.
— І він запрошує нас на вечерю? Може, тільки тебе?
— Бачу, Сокирко таки тобі не сподобався. Дарма, простий хлопець, із сільських комсомольців, усе здобував самотужки.
— Може, я і справді помиляюсь… — Ольга заплющила очі й виразно побачила Сокирка: сидить, приліпившись спиною до стільця, дивиться на неї не те щоб дивно — обпалює. Але очі таки недобрі, наче вишукує щось, під його поглядом їй тоді зробилось незатишно.
— Помиляєшся, — мовив Антон, — просто ти дуже вродлива й сподобалась Іванові. Розумієш, звичайний селюк в гостях у заступника наркома — а тут іще ти…
— Не такий він звичайний і простий, коли одержав три шпали.
— Слідчий НКВС. Не оперативник, а слідчий, там кебету треба мати.
— Люди в нас так швидко ростуть…
— Кажеш так, наче це погано.
— У нас в інституті Сашко Пильняк усіх ліктями розштовхав і став комсоргам.
— З Сокирком не те Батько сказав: до органів потрапив за комсомольською путівкою, потім вступив до університету, вже закінчує.
— Ну, працюючи в НКВС, пробитися до університету не так уже й важко.
— Сьогодні в тебе вселився дух протиріччя.
— Ні, — зітхнула Ольга, — просто буває так: покохаєш з першого погляду або навпаки…
І знову Ольга згадала Сокирків погляд: пронизливий, колючий, наче свердлив її, ні, не ужалив, не вколов, а все ж примусив зіщулитись. А може, справді — вчорашній селюк потрапив до наркомівської квартири, наколющився, і треба зрозуміти його.
Ця думка заспокоїла Ольгу, й вона мовила примирливо:
— І куди ж Сокирко запрошує?
— До ресторану.
— Багатий?
— На його зарплату певно, не розженешся, але на вечерю завжди вистачить.
— Добре, підемо.
— Він також буде з дівчиною.
— Чудово!.. — У Ольги відлягло від серця. Тепер зрозуміла, що непокоїло її: Сокирко наче обмацував її очима, і вона зрозуміла, що сподобалася йому. Знала, подобається багатьом, це тішило її, проте Сокирків погляд насторожував і навіть лякав. Однак, якщо в Сокирка є дівчина, це міняє діло. Але ж їх запрошують до ресторану, а в неї й пристойної сукні нема…
Наче вгадавши її думки, Антон пояснив:
— Підемо, звичайно, не в "Континенталь". Дорого й піжонство. Є, виявляється, ресторан на стадіоні "Динамо". Іван каже: там смачно готують і затишно.
— Оркестр є?
— Не знаю.
— Шкода, якщо нема. Потанцювали б…
— Кажуть, Утьосов скоро приїде до Києва.
— Не потрапимо.
— Я через редакцію квитки дістану.
— Тепер мої дівчатка точно помруть від заздрощів.
— Нехай помирають, — благодушно дозволив Антон. Замислився на мить, посовався на лавці й сказав нерішуче: — Тільки от що. З цим Сокирком, про всяк випадок, не треба бути надто відвертим…
— Чому? Ти ж писатимеш про нього… Сам кажеш, наш хлопець, із сільських комсомольців…
Антон згадав недавню бесіду з батьком, і якийсь хробачок ворухнувся під серцем. Вирішив: ліпше ухилитись од цієї розмови, але одразу подумав: з ким з ким, а з Ольгою не має права. Вона ж — часточка його самого.
— Не бачиш, що робиться в країні? — запитав.
Ольга пильно глянула на нього й відповіла серйозно:
— Бачу.
— І як?
Тепер навколо них не було нікого, і все ж дівчина відповіла пошепки:
— Погано.
— Недавно заарештували Романюка, давнього батькового товариша. Комуніста з дореволюційним стажем. Тато тому й запросив додому Сокирка: Іван вів Романюкову справу.
— Ну й що?
— Випустили.
— Чого ж боятися Сокирка? Виходить, порядний.
Антон знизав плечима.
— Не можу тобі пояснити… Відчуваю: щось не так, однак, може, помиляюсь… І знаєш, що мене найбільше гнітить: навіть у колі своїх не кажу того, що думаю. Чи то боюсь… Але ж ми не повинні нічого боятися, ми — господарі країни! Партія проголосила це, і товариш Сталін стверджує… Вороги мають боятися, шкідники й вороги, а я за наше діло життя віддам!..
— Ти в мене такий! — вихопилось в Ольги.
— Гаразд, — зітхнув Антон, — вважай, не починали цієї розмови.
Ольга на мить замислилась.
— Я розумію тебе. У нас в інституті Івана Петровича заарештували. Іван Петрович Гомашевський, доцент кафедри української літератури. Виявляється, націоналіст. Так оголосили, й усі промовчали. І що найстрашніше — всі знають, що це неправда. Ніякий він не націоналіст. Іван Петрович у Пушкіна закоханий, ну, може, Шевченка більше любить, то й що? Пушкін усе ж з дворян, навчався в ліцеї, а Тарас Григорович у козачках бігав. А написав як: "Возвеличу отих рабів малих, німих. Я на сторожі коло них поставлю слово"! Я проти Пушкіна нічого не маю, але скажи — хіба написав би так Пушкін? Хіба це націоналізм, як Шевченка сповідуєш? Хіба за це можна заарештовувати?
— Як, ти сказала, прізвище Івана Петровича?
— Навіщо тобі?
— Запитаю в батька.
— Запитай… Іван Петрович Томашевський. І всі ми знаємо — чемна людина. Так і скажи Сидорові Гавриловичу — Ольга за нього ручається.