— Безпомічні тут і мої трави, і мої слова,— з розпачем шепотів Золотовустий.— Може, Зірко зарадив би лиху?
Слово за словом розповів він усе хворому малюку про зоряного хлопчика, погладив його по голові й насамкінець сказав:
— Думай про нього, і він допоможе!
Як тільки вимовив Золотовустий ті слова, щось зблиснуло.
— І допоможе,— долинув чийсь голос.— Але тільки тоді, коли ти перетворишся в Зірка, а хворій дитині віддаси своє життя.
Золотовустий зауважив у кутку кімнати непомітну для інших Риб'ячу Голову. Потім замість неї з'явилася зірка, трохи згодом знову Риб'яча Голова, відтак Срібна троянда... Тоді він збагнув, що то Риб'яча Голова так міняється, як хоче, і зітхнув:
— Невже не можна якось інакше?
— Ні, не можна!
— Нехай буде так.— Золотовустий схилив голову і відчув, як усе маліє його тіло, стає легеньким і прозорим...
— Як я впізнаю Зірка, коли він прийде? — ще почув він голосок хворої дитини і всміхнувся їй:
— Не бійся, упізнаєш його відразу, бо він маленький, ясноокий, ясноволосий і зовсім прозорий. Подивишся у вікно і побачиш, як він стрибає із зірки на зірку, все небо на ніч обстрибає... А тепер спи! Мусиш бути здоровим, коли він прийде...
— Уже прийшов! — Дитя щасливо всміхнулося й заснуло, а Золотовустий зник за вікном. Більше його ніхто не бачив, ніхто не чув більше і його чудодійного голосу...
Відтоді всі діти, коли важко занедужають, бачать, як із зірки на зірку стрибає хлопчак, зовсім прозорий, ясноволосий і ясноокий, але малюсінький і жвавий, як іскринка. Носильники і чистильники називають його Золотовустим і стверджують, що й він колись був маленьким чистильником. Діти ж переконані, що то Зірко. Хто з них має рацію, того нікому не дано знати. Та й навіщо? Хай це залишиться таємницею Зірка.