Вітя вже так шкодував, що навчився їздити на тому велосипеді! Коли він зустрівся поглядом із Дмитриком, очі у Дмитрика були білі…
На природу Вітю й бабусю Світлану більше не запрошували. Не вийшло у Віті дружби з Дмитриком.
XV
Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві…
І раптом чиїсь дужі руки підняли мішок і почали розв'язувати його. Ще нічого не розуміючи, не знаючи, Вітя враз відчув, що це добрі "свої" руки. Щось таке рідне-рідне, знайоме-знайоме було в обережних доторках долонь.
І от мішок уже розв'язаний, кусюча ряднина спадає з Вітиної голови, і він відчуває на своїй щоці теплий приємно-лоскотний подих…
— Тату! — кричить Вітя.
Але в сірому присмерку підземелля бачить — поряд нема нікого.
Крізь вузеньке заґратоване віконце вгорі пробивається скупе світло, яке дає можливість розрізнити голі кам'яні стіни, брудну цементну підлогу і залізні двері.
Крім Віті, у підземеллі — ні душі.
І раптом Вітя усвідомлює: тато — невидимка. Це ж він перечепив княгиню-графиню-баронесу, набив гулі прем'єр-міністру Підлизі-Підлотському та військовому міністру Руками-Махальському і надавав ляпасів самому королеві Зландії. Він! А хто ж?
Але чому ж він мовчить?
Йому, Віті, синові своєму рідному, він не може сказати тихенько хоч одне слово, одне слівце…
— Тату! Таточку! — благально шепоче Вітя. — Ну, скажи мені що-небудь! На вушко… Я так хочу почути твій голос.
Але у відповідь — тиша.
— Ну що ж… — зітхає Вітя. — Значить, так треба.
Раптом Вітя бачить, що двері самі собою повільно-повільно розчиняються.
Вітя струшує з ніг мішок і виходить у вузький кам'яний коридор. Перед ним другі залізні двері. І ці двері повільно-повільно розчиняються й випускають його ще в один коридор…
Так проходить Вітя крізь семеро дверей і опиняється у внутрішньому тюремному дворику, забрукованому великим камінням-кругляком, між яким пробивається трава. Дворик зовсім безлюдний.
Жодних дверей, крім тих, у які вийшов Вітя, нема. Зусібіч — високі стрімкі стіни.
Вітя розгублено озирається.
І раптом просто зі стіни виходить Міс Таємниця. Вітя кидається до неї.
— Тут тато! Мій тато тут! Я чув його подих, його руки… Я вас прошу — зробіть так, щоб я його побачив. Зробіть! Я вас благаю! Будь ласка!
Міс Таємниця довго дивиться на Вітю синіми бездонними очима й мовчить.
— Ну, будь ласка!.. — благально складає долоні Вітя.
— Почекай. Так треба… — ледь чутно говорить Міс Таємниця.
— Ну чому? Чому?
— Так треба…
Ох, оце "так треба", це незбагненне, незрозуміле, невблаганне "так треба!".
А може… Може, тато виконує важливе відповідальне завдання? Тому й невидимка.
Вітя скрушно зітхає. Якусь хвилю мовчить, потім питає:
— А як же все-таки буде… з визволенням? Я просто не знаю, що тепер діяти. Льодоруб у мене забрали, а голими руками Грубого Яна та Просто Філю хіба здолаєш…
Очі Міс Таємниці теплішають, у них загоряються ясні вогники.
— Нового льодоруба і ключа від в'язниці може зробити тільки дядя Вася з Добряндії… Будемо звертатися до нього?..
— Будемо, — кивнув Вітя.
І от він не міг би навіть сказати, чи знову ж таки на чарівній мітлі, чи якимось іншим чином дісталися вони в Добряндію, але сталося це якось дуже швидко. Не встиг Вітя й оком змигнути, як вони вже були на знайомому березі річки.
А втім, знайомого там лишилося дуже мало. Не було ні чепурненьких хаток під стріхою, ні кучерявих вишневих садків, ні зеленої левади. Натомість височів великий багатоповерховий будинок і ще якісь будинки зі скла й бетону. Земля між ними була вкрита асфальтом, по якому безшумно рухалися машини. І в самих будинках щось безперервно рухалося.
Ніде не було видно ні душі. Ні в машинах, що шурхотіли по асфальту, ні в будинках, ні у скляних оранжереях з однаковісінько підстриженими, наче штучними, неживими деревцями.
— Ой, а де ж люди? — здивовано спитав Вітя.
Не кажучи ні слова, Міс Таємниця повела його між будинків у якийсь закуток. Там, просто на асфальті, притулившись спиною до стіни, сидів дядя Вася. Неголений, нечесаний, у пожмаканому одязі, він був схожий на безробітного, як їх ото показують у документальних кадрах по телевізору.
Обхопивши руками коліна і поклавши на них голову, дядя Вася мляво й байдуже дивився просто себе.
— Ти зараз станеш видимим, — тихо прошепотіла Віті Міс Таємниця, — бо інакше не зможеш домовитися з ним…
І Міс Таємниця зникла.
Вітя підійшов ближче до дяді Васі.
— А-а, Вітьок! Здоров, — не міняючи ні пози, ні байдужого виразу очей, сказав дядя Вася.
— Здрастуйте… Що це з вами? — стурбовано спитав Вітя.
— А що? Щасливе життя… — гірко усміхнувся дядя Вася. — Ніякої турботи, ніякої роботи. Їж, пий, веселись, не хвилюйся, не журись… Все робиться само.
— Вас — що? Пригноблюють, не годують?
— Та ні… Чого там. Годують. Допомогу видають регулярно. Але… — дядя Вася зітхнув. — Нікому я не потрібен. Не по-трі-бен… Розумієш? Ніхто від мене нічого не чекає, нічого не хоче. Немає в мені потреби. Все за мене робиться само, автоматично… То хіба полізе в горло ота незароблена допомога? Га? Скажи. Не хочу я тієї допомоги! Мені зароблений черствий шматок хліба смачніший за найсоковитіший дармовий біфштекс, — дядя Вася похитав головою. — Знову ж таки Альховка мене турбує. Пропадає, гине хлопець, як руда миша. Курити почав. Вино п'є. Оту дурну сучасну музику день і ніч слухає. Про Зландію вже почав говорити з якимсь інтересом. Боюсь, щоб… Ех, той АДЧС — найбільший ворог людства, я тобі скажу… Ну, що то за життя без праці!.. Безробіття — гірше будь-якої хвороби. Сенсу життя немає, розумієш!.. Нецікаво жити на світі, — дядя Вася безпорадно розвів руками.
Вітя опустив очі.
Та то ж він винен у всьому. То ж він сказав колись, що якби був чарівником, то зробив би так, щоб усе робилося само.
А виходить, що то не добро, а лихо. Що позбавляти людей роботи — чи не найбільше зло у світі.
Вітя стрепенувся:
— Дядю Васю! Та я прийшов просити вас зробити мені льодоруба й ключа.
— Що?! — стрепенувся й дядя Вася. — Зробити? Льодоруба й ключа? Зро-би-ти?.. — дядя Вася раптом втягнув голову в плечі, сторожко роззирнувся навсібіч і приклав палець до вуст. — Тс!.. Тихо! Щоб не почув отой прибулець, — він обійняв Вітю за плечі й гаряче прошепотів йому на вухо: — Це ж здорово! Розумієш… Це ж… Слухай, а давай і Альховку гукнемо… Га?.. Давай…