— Ви тут живі?
Алі спитав у цієї потвори, більше схожої на якогось пекельного ібліса, аніж на їхнього капітана:
— Поклянись Аллахом, що ти людина, а не ібліс!
Обсмалена голова роздратовано крикнула голосом му'алліма:
— Присягаюсь розлученням і тим, що відпущу своїх рабів, що це я! Шайтани б забрали твою дурну голову!
— Ні, ти скажи бесмелу! – вів своє Алі, все ще не вірячи, що оця потвора – їхній руббан.
— Ну добре,– згодився зрештою руббан,– дурню божий…– І проказав спокійним голосом бесмелу,– Що там у вас?
— Слов'янин сильно вдарився… і, здається, напився гижі…
— А ти?
— Мені просто страшно було… Дуже. І ще – я один раз літав над кіньми. Отоді, коли корабель закрутило і потягло вгору… Ну, ще біда, му'алліме,.. Двоє коней наче б мали сконати – блювали. І вода прибуває. Бо згори налилося. Спочатку було мені по коліна, а тепер, бач, і слов'янину вище колін.
— Вилазьте нагору!
На палубі хто сидів безтямно, хто лежав, а кілька чоловік молилися, не дотримуючись, як за законом, чистоти місця. Одні з цих людей, а вони були араби, були геть чорні від кіптяви, всі обсмалені і в жахливому лахмітті,
Зінджі здоровенні, довготелесі, а їхні чорні лискучі тіла були замазані білим гіпсом та вапном. По обличчях спливали білі патьоки. Густе кучеряве волосся злиплось у якісь білі оладки.
Алі не зміг стриматись і зареготав на все горло.
Від щогли залишився тільки стовп заввишки із самого Алі. Уламок щогли, без гнізда, метелявся на линвах з правого борту у воді. Там же звисала на линвах рея з вітрилом від індійського патамару 5.
Від каюти з правого борту стирчали лише дві поламані й обгорілі стіни. Перед же весь був розметаний і обгорілий. І палуба обгоріла, немов її хто випалював велетенським розпеченим лощилом.
— Чого, дурню, регочеш?! – загрозливо захрипів руббан.
Та наперед вийшов слов'янин.
— Бо смішно дивитися – зінджі всі білі. Твої родичі всі – чорні як зінджі. Ти сам схожий на птаха – махаєш руками і кричиш.
Руббан від такого зухвальства остовпів. Потім обмацав своє обличчя, оглядівся і почав реготати, як тільки-но реготав Алі. Інші теж почали реготати. Нареготавшись досхочу, руббан засюрчав у срібний сюрчок.
Дякую всевишнього і милосердного за порятунок! І ви дякуйте!.. А потім всі ми вславимо його ім'я сотню разів!!! Тепер слухайте мої команди! Стерновий і наффатіни – витягти рею з вітрилом!!! Зінджі – готуйте замазку для щілин! Конярі – до коней! Всі інші – по відра в корму! Налаштуйте відра і вичерпуйте воду з трюму! А я визначу нашу стоянку! Аллах нам допоможе! Аллах акбар! – заволав він, як бойовий клич.
І його обідрана, обсмалена команда – і мусульмани, і зінджі-погани, і від несподіванки навіть слов'янин – в загальному пориві закричали тричі:
— Аллах акбар! Аллах акбар!! Аллах акбар!!!
І кожен кинувся виконувати свого частку роботи. Руббан же недовго вимірював зірки й місяць. Після перевірки лоції він заходився впорядкуванням свого побитого вітрильника. Здавалося, що він одночасно кричав свої накази і біля стерна, і біля поламаної щогли, і на носі, де зінджі запалили вогонь у жаровні.
Зрештою руббан спустився до трюму. Тут він не кричав. Підняв над головою якимсь чудом уцілілий світильник і оглянув свій дорогоцінний крам. Коли побачив двох завислих, нерухомих коней з оскаленими пащеками, то не втримався, заплакав.
Так само, як несподівано він заплакав, так само раптово перестав. І щосили закликав найсильніших зінджів, щоб вони швидше витягли нагору загиблих коней.
— Треба коней викинути в море! – рубонув повітря долонею слов'янин.
— Що ти, що ти?!! Бог з тобою! Якщо ми їх викинемо в море, по сліду зразу ж припливуть акули! Хто тоді зможе заліпити щілини мастикою?!! Скільки відер вичерпали, а води не стало менше! Хіба не бачиш?!
Руббан кивнув на ланцюг матросів, що передавали з трюму нагору вщерть повні шкіряні відра.
— Нам довго йти до берега? – насупився слов'янин.
На що руббан поманив його пальцем до себе і прошепотів у вухо:
— Ми на відстані доби від берега… Якщо зможемо підняти вітрило і наставити кермо… Ти тут потрібен більше. Ти тесляр – іди допомагай стерновому. А ти, малий, візьми світильник! Та обережно, обережно!!! Не влаштуй пожежу! І спробуй обдивись усіх коней! Чи нема де яких ран!..
Алі почав обходити, обдивлятись і обмацувати коней. А поруч, поперек трюму, стояли матроси.
Розмірено хекаючи, плюскаючи шкіряними відрами, загрібали пружними бамбуковими вінцями і подавали нагору в отвір ляди. Нагорі з усіх сил довбали теслом, цюкали сокирою, били молотом. Хекали й кричали, витягаючи рею. І от Алі відчув по напруженому тупотінню, що зрештою направили вітрило і починають рею підтягувати вгору на вцілілу щоглу. Кричав руббан слова якоїсь незвичної єменської пісні. Йому ж підтягали хрипкі, напружені голоси і в кінці кожного куплета волали: "Айя-ай-я-ай-я!!"
Коли Алі дійшов, зрештою, до свого рятівника, то вгорі почулись радісні вигуки, хтось засміявся. Алі витнув голову над палубою і побачив, що вогке вітрило поволі розгортається і надимається. Рея під великим вагарем вигнулася дугою, ніби напнутий лук.
Тільки корабель рушив з місця, як всі дружно заходилися витягати зламану щоглу, щоб вона не волочилась за кораблем і не гальмувала його рух.
Коли залишки щогли витягли на палубу, руббан уважно обдивився дерево і наказав, знявши з нього снасті, викинути назад – весь болонок був у глибоких повздовжніх тріщинах.
— А де дидбан? Змило в океан?!
— Та його ж разом із гніздом схопило і понесло вгору! Тільки віра в Аллаха, милостивого й милосердного, врятувала мене від божевілля, коли я побачив, як мій дидбан вознісся вгору до небес…
— А вже після цього блискавка вдарила в щоглу?
— Блискавка?! – болісно скривив обличчя руббан.– Вітер! Вітер зламав щоглу, і вона впала на комірчину з вогнеметними припасами. І все вибухнуло. Нас усіх поглушило. Коли прийшли до тями – бачимо, нема пораненого хлопця. І ще трьох немає… Викинуло їх у воду…
— А чаклун?
— Лежить на нижній палубі на кормі. Вдарило його по голові. Шкода, бо пора хлопців на весла ставити. І тепер немає барабанщика.
— О му'алліме! Хіба ти не пам'ятаєш? Я вмію вибивати на барабані!