А коня причепили до нижнього кінця предовгої навкісної реї. За вільний кінець рею обертали, вчепившись і щосили тягнучи за линви, не менше півтора десятка напівголих моряків. Усі здорові, м'язисті, а шкірою всіх відтінків – від смаглявих до вугільних. І пливе кінь у повітрі над водою, над каламутним хвилями Шатт-ель-Арабу, наче полов па вудочці гігантського джина – повелителя чорних і білих духів.
Ось кінь завис над палубою вітрильника. Хтось тихо, але високо свиснув, і зразу ж зарипіли дерев'яні блоки, тварина провалилася кудись усередину крутобокого вітрильника.
Таким робом підняли й інших коней.
Коні не пручались, а були ніби приворожені. Та Алі легко зрозумів цю загадку – коні були випоєні.
Коли старий тягав за собою малого Алі по всіх заїздах-ханах та по шинках, то яких тільки історій не наслухався хлопчик про коней і конокрадів. І тепер Алі дуже радів і вважав себе ледь не найбільшим мудрецем і хитруном, що він – слава, слава Аллаху! – не питав ні про що цих людей з таріди. Коні обпоєні, бо хто бачив таких однаково сумирних коней?!
Люди в плащах болотних арабів, а не знають добре русла й каналів Шатт-ель-Арабу? Значить, коні крадені!
А всі говорять на базарах, що в еміра з його маєтку біля Аль-Ахваза вкрали карабаських скакунів.
Та й масть цих коней якась дивна – кольору, можна б сказати, палаючого очерету. Чи, може, кольору моркви? Але такої масті Алі не пам'ятав на багдадських базарах. І в розмовах не пам'ятав, щоб згадували такі відтінки в масті арабських скакунів.
І везли цих дивних коней під покриттям халабуди з пальмового листя.
Тут згори з вітрильника перехилилося бородате, зовсім коричневе обличчя, з носом кривішим, ніж дзьоб папуги. Хрипким, тихим голосом спитав той горбоносий:
— Де ваш коняр?
— Він захворів… У нього пропасниця…– відповів молодший велетень, задерши вгору лице.– Клянусь розлученням, він в лихоманці…
— Якщо ви не даєте свого коняра, я вам, крім задатку, нічого не дам. Коли вирішите, хто з ваших попливе за мною, покличте. Але довго не чекатиму. Ось-ось почнеться відплив.
І зникло горбоносе лице, наче впало, а замість нього зразу ж постало п'ять круглих щитів, з-за яких визирали націлені блискучі жерла трьох залізних кованих труб. Над щитами підіймався тонкою цівкою сизий димок, запахло кислуватим паленим вугіллям, як у кузні.
— Що це – китайський вогонь для спалення кораблів? – зашепотів Алі, шарпаючи за джуббу молодого, вродливого, як дівчина, весляра.
— Присягаюсь Аллахом, я тебе, раба, протну, як чапля жабу. Ти ще насміхаєшся? Плаваєш з цим ворожбитом і не знаєш, як звуться ці громові дудки?
— Клянусь розлученням! Я з ним ніколи не плавав. Я не його! Сам собою. Присягаюсь Аллахом та ім'ям пророка – я сам собою!
— Овва! – Красень вдарив себе по лобі і зразу ж тихо, але з притиском, покликав велетня:
— Шейх! Є новина!
— Шейх обернувся і гнівно насупив брови, мовби кажучи: "Поспішай і скажи мені!" Потім, бачачи, що молодик не рухається, сам підійшов.
— Ну, що тут? – таким голосом мовив шейх, що в Алі затрусилися коліна.
— Шейх! Цей хлопець не прислужник цього ібліса 3. Він нічий, він вільний.
Лице шейха вмить пом'якшало, стало ласкавим.
— Попливеш при конях на цьому вітрильнику?
— А куди він пливе?
— В Хормуз.
— Мені не підходить,– відповів Алі – Я хочу побачити Індію.
— З Хормуза ближче до Індії, ніж з Убулли до Хормуза.
— Дайте мені грошей на дорогу з Хормуза до Калікута – і я попливу.
— Гаразд! – сичав пошепки велетень.– У конях хоч щось тямиш?
— Це не арабські скакуни… У них фарбовані хвости, гриви, спини і бабки,– так само пошепки відповів Алі.
— О! А скільки їм років? – наблизив своє, враз озвіріле лице шейх і дихав в обличчя Алі духом часнику й баранини.
— І п'ять, і сім.
— Гаразд. Дайте йому грошей і найменшу джуббу. Та швидше. І станьте, щоб там не бачили перевдягання Гаразд!.. А тепер сперечайся зі мною, що ти без дозволу брата нікуди не попливеш. Кричи, що поскаржишся шейху Абу Хасану. Кричи, сперечайся!
— Не буду сперечатись, як не дасте зілля для коней!
— Ах ти грабіжник! А що ти скажеш, як я тобі голову зітну?
— Для чого тобі, о шейх, моя голова, коли тобі потрібні чисті монети замість фарбованих коней?!
Шейх-велетень скреготнув зубами, однак кивнув головою одному з воїнів. Бо то все були воїни – Алі тільки тепер помітив, що в них під плащами та джуббами були кольчуги й панцирі.
Алі подали чималу торбу, боки якої напинались, мовби вона наповнена була волоськими горіхами.
Хлопець зразу заволав:
— Ні в який Хормуз я не попливу!.. Якщо брат скаже – попливу!.. Я тобі не присягав на вірність!
— Та як ти смієш таке патякати?! Щеня! Присягаюсь розлученням і звільнень своїх рабів, якщо ти не піднімешся на корабель, я тебе розіпну на хресті!
— Я пожаліюсь Абу Хасану! Я йому все розповім!
Між щитами з'явилась голова руббана.
— Швидше, швидше! Починається відплив. Або – або!
— Капітане! Спускай линву, ми зв'яжемо цього балакучого негідника – і тягни його собі!
— На який біс він мені? Ви що, бедуїни, жартуєте? Це ж пуголовок! Мені потрібен коняр! Коняр!!!
— Половина половини! І ні фалсу менше! Може, ти не віриш, та присягаюсь розлученням, це такий ібліс, що без нього ти не вправишся! Аллахом присягаюсь. Втім, як не береш, я його втоплю в болоті. Він мені обрид! Ану, хлопці, тягніть мотуз!
По тому, як бринів голос богатиря, Алі відчув – йому кінець! Він заволав:
— Руббане! Присягаюсь розлученням! Присягаюсь ім'ям пророка! Ти не досягнеш зеленої води! Молю тебе – викупи мою кров у цього шаленого!
Малий не витримав, упав навколішки і обняв ноги шейха.
— Молю тебе, не вбивай мене!!! Заклинаю тебе ім'ям Отверзаючого Браму!
— Слухай, руббане! – змилосердився шейх.– Сто динарів за цю шкуру й кості! Згода?!
— Згода,– відповів горбоносий руббан.– Хлопці! – закричав він до своїх.– Кітвиці нагору! Линву і монети в таріду!
Алі, з усіма своїми гараздами за плечима, вчепився в линву й полетів угору, на палубу вітрильника.
Коли він ступив на палубу, впав навколішки, обхопив коліна руббана і заволав:
— О руббане! Доброта твоя, свідчу перед Аллахом, не має межі!!! За це я тобі відкрию таємницю… – зашепотів Алі…