Алі такого наслухався і стільки запам'ятав різних історій про дива різних країн, що напам'ять міг переповісти більше цікавого, ніж було записано в багатьох арабських збірниках казок та подорожніх історій. Але він нікому й нічого не розповідав, а лише запам'ятовував і запам'ятовував.
І чим далі, тим більше якийсь неспокій почав охоплювати його душу. Наповнював його прехудюще, але міцне тіло. Поки він не зрозумів раптом – той неспокій, та тривога – то поклик до великих мандрів і чудесних пригод!
Отож одного разу він прийшов з річки і, подавши батькові багатий полов, сказав:
– Завтра вранці рушає велика сафіна 13 з мосульськими товарами. На ній також пливуть до Басри купці, що мають свої лавки та кораблі у славному місті. Я хочу піти з ними у плавання і побачити всі дива світу.
– Бідний мій хлопчику! Іди! Я тебе не тримаю – може, хоч тобі посміхнеться доля! Досить з мене мітли та кізяків! Я все життя дивлюся лише під ноги! Може, ти побачиш більше, ніж сміття на базарах!
Старий сів, заплакав, а малому Алі було дуже шкода свого батька, такого старого, як тоді йому здавалось, і геть невезучого.
Щоб якось втішити і розважити батька, сказав:
– Тату, якщо я стану знаменитим мандрівником, я тобі привезу в дарунок роботящу й слухняну рабиню. Нехай вона тобі буде за добру жінку!
Але ці слова ще більше роз'ятрили душу сміттяра, і він проплакав усю ніч.
Алі ж досить швидко заснув, так і не вирішивши, чи сказати про одне темне діло, чи змовчати. Та все ж вранці, коли побачив, що в батька сльози висохли, лише навколо очей чорні кола, сказав:
– Тату, присягаюсь Аллахом, я не вигадав, а це мені сказав Юсуф-Дівчинка, що служить в шинку біля Зеленої брами…
– Той, що став на путь гріха і ганьби?! – розсердився батько. Зневажав він і боявся содомітів.
– Так! Він сказав мені, що всі оті гравці в кості, і Верблюд, і Тариф, і Куввас, вони з тобою грають фальшивими кістками. Бо ти недобачаєш. Як п'явки, вони з тебе всі монети виточують!!!
– Мені часом здавалося, що мене дурять…– похнюпився Хасан і ледь чутно говорив. – Та як же я міг повірити, що це роблять мої друзі, такі ж бідні, як і я? А як же тепер?..
Хасан розгублено і розпачливо розвів руками,
Алі лагідно посміхнувся і сказав:
– Тату! А лише один раз ходи в якесь інше місце грати! Виграєш – добре! Один раз програєш – біда!
– Але ж і в інших шинках взнають, що я недобачаю…
– Тату! В Багдаді шинків, як зірок на небі. Не взнають…
– І то правда! – зрадів на хвилю сміттяр і витяг звідкілясь із глибини своїх подертих лахів дирхем старого карбування, тих часів, коли халіфи дбали про славу і вартість своїх монет.
– Візьми, синку! Це єдине, що я не програв і не пропив! Візьми! Гроші, чим вони важчі – тим з ними легше!
2. ТОВСТИЙ ДЖАФАР
Останньої суботи місяця шуббата 1, останнього місяця зими, коли суворі вітри Машріку міняються на вітри зі сторони Магрібу, прощалися вранці сміттяр Хасан і його син Алі. Холодний вітер забирався під лахи і старого і малого, але вони стояли та й стояли, все ніяк не могли відійти один від одного.
Аж тут з корми сафіни почувся грубий голос кухаря. Алі видерся з обіймів свого безталанного тата й побіг на корабель до жаровні. Треба було допомогти кухареві. Бо той дуже старався: по-перше, на судні пливли купці, а як усім відомо, вони і люблять, і вміють попоїсти; по-друге, якщо перший сніданок нового кухаря смакуватиме мандрівцям, то їхні калитки ширше відкриються для плати…
Нарешті, після гарячого сніданку, матроси відв'язали линви від паль і перескочили з берега на подію.
Спочатку поволі, а далі все швидше почали відпливати за корму палаци можновладців, мечеті, оборонні мури та сторожові башти.
Злегка напружилось сіре вітрило, а течія підхопила дерев'яне тіло лодії.
Повноводна ріка випиналася каламутними плесами швидкої течії. Бо в далеких горах починали танути сніги, а в долинах уже гриміли грози.
Проривалося крізь хмари сонце і рожевіло і золотило гострі шпилі мінаретів 2, спалахувало на мідних банях палаців і сяяло золотими іскрами на смарагдових і блакитних банях мечетей.
Неслися над водою голоси і звуки вранішнього Багдада.
Злітали в тьмяно-блакитне небо, золотими крилами б'ючи, зграї голубів. А за ними ще підіймалися височенні білі голуб'ятні, і нові й нові зграї зависали в блакиті рожево-золотими пелюстками.
Скреготали ланцюгами припнуті до берега дерев'яні млини. Стомлено вдаряли вони по жовтій воді ослизлими лопатями коліс, а в їхній глибині невблаганні жорна гуркотіли, розмелюючи добірну євфратську пшеницю на запашне борошно. З того теплого борошна через кілька годин вправні багдадські пекарі випечуть в глиняних печах балабушки, хліби та коржі.
Іржали коні на водопої.
Проходила сафіна межи розведених наплавних мостів.
Пропливала під стрімкими багдадськими мостами, що високо підносились своїми цегляними стовпами над правічним Тігром.
Малий, хоч і піддував міхами вогонь у глиняній великій жаровні, все ж оглядайся на всі боки. З човна було так цікаво побачити те, що раніше споглядав лише з берега, або виткнувши голову з води.
Ось позаду сафіни дозорці з'єднали човни напливного мосту.
Тим мостом рушили на лівий берег верблюди, вантажені корзинами з яблуками і гранатами.
Їх спустили по Євфрату на плотах аж із гірської Сірії.
По іншому мосту поволі сунув караван. Серед високих одногорбих верблюдів були й двогорбі. То, певно, валка аж із далекого Мерва.
Бувалі люди казали, що тільки там виростали найсмачніші дині. Дині привозили до Багдада у свинцевих ящиках на льоду. Якщо вдавалося дині привезти цілими, то за одну диню платили аж сім сотень дирхемів! Ось які ціни платили за лакітки вельможі та грошовиті багдадці тих часів!
Всі звуки, весь галас перебивали завивання, крики та лайки човнярів-перевізників, званих куфаджі. І неслися вони, крики, відбиті стократ луною від води, від занедбаних мурів, від склепінь старовинних веж. Та ще більше посилювались цегляними мостами.
Їхню сафіну переганяли часом трохи менші судна, вантажені величезними корчагами з оливковою олією.
А вони обганяли ще більші, ніж їхня сафіна, вантажені болонками і дошками доброго дуба, здається, чи не з Вірменських узгір'їв.