— Пий, і не треба болить нічого рука, не треба болить п'яти!
Алі випив гіркувате пійло, і воно пронизало вогнем нутрощі, та швидко заглухло всяке відчуття болю.
— Вставай, бігай, не плакай…– Китаєць засміявся, і його очі й рот перетворились на три задерті риски – двоє очей і вуста майже до вух, а ніздрі дивились двома роздутими дірками.
Зайшов страж і віддав Алі зв'язку ключів, хустку, пояс, а торбу йєменську надяг хлопцеві через плече.
— Вставай! – наказав.– Покажу тобі одну річ, і можеш іти додому.
Алі з острахом підвівся – і нічого! Не хитався, не падав, рани навіть під пальцями не боліли. Якесь здерев'яніння в роті, в руках і у всіх м'язах. Та ні болю, ні слабості не відчув.
— Пішли! А ти молодець, Чжан!
Китаєць поклонився в пояс стражеві.
— Моя людина слухняний. Скажеш: "Помри цього чоловіка" – робим йому помирай! Скажуть: "Оживай того чоловіка" – робим йому оживай!
Страж обернувся і взяв за руку хлопця. Говорив ласкаво і спокійно, ніби й не він нещодавно заповзявся замордувати на смерть хлопця. Алі не знав, що, поки його відмочував негр у водоймі, поки він корчився без пам'яті, страж зустрівся із соглядатаєм, що страхав Алі на Корабельному острові. Страж наказав повторити слово в слово, про що маленький чоловічок говорив із хлопцем. У соглядатая пам'ять була бездоганна. Тому страж подав йому динар:
— Іди геть. Та швидше! Добу не показуйся ніде!
І от після розмови страж зовсім змінив свою поведінку з Алі.
Він вивів хлопця на вулицю з башти, і Алі побачив над темними зубцями башт на тлі нічного неба місяць, як розпечене жорно червоне. Над фортецею метушилися сотні кажанів.
У фортеці палали десятки ліхтарів і чаділи смолоскипи нафтові. Іржали коні, метушились люди.
А страж вів Алі до іншої, кутової башти – найтовщої і найвищої.
Їм відімкнули двері, і вони зразу ж пішли кудись униз, а за ними ззаду йшов дозорець з ліхтарем у руці. Він підняв його високо над головою, і від Алі і стража-тюрка по ослизлих каменях затанцювали здоровенні, велетенські тіні.
Потім вони спинилися перед кованими міддю дверима. Наперед вийшов дозорець з ліхтарем, поставив ліхтар на підлогу і відімкнув запори.
Замість підлоги тут були тикові товстенні палі, складені в грубезну решітку. Між собою їх сполучали мідні скаби.
Під палями плюскотіла вода внизу і чулось якесь хрипіння та сопіння, хтось ніби вовтузився та зітхав.
— Дивись! – показав страж хлопцеві в отвір між двома палями. А сам підніс над головою нафтовий ліхтар.
Застрибали внизу на воді смердючій червоні, багряні відблиски вогню. І враз із чорної чорнильної тіні з'явилися людські обличчя. Вони дивились угору, замруживши очі, і прикривалися від яскравого для них світла. Скільки потім Алі переплив морів і річок, де тільки не побував, але цього жаху, ще може зробити водяна в'язниця з людьми – він ніколи не міг забути. Те, на що перетворились у цій мокроті шкіра людей, їхні бороди й волосся, як відкрились на всьому тілі виразки й рани, як витікала із них сукровиця – не можна було ані забути, які переказати, пояснити іншим людям. Особливо ж страшні були в них пальці – пучки розмоклі й розбухлі стерті нігті – з-під яких витікав слиз і кривавий гній.
— Що в них із пальцями? – тремтячи, спитав Алі.
— Всі вони тут швидко божеволіють. А тому й думають проколупати м'який, насичений водою вапняк і вилізти назовні. Це страшна омана: для свіжих нігтів такий вапняк по силі, але поступово нігті розмокають, і вони тільки калічать себе і посилюють муки…
Люди внизу важко дихали, хрипіли, але жоден не проказав і слова.
— Тепер іди сюди! – Страж відтяг хлопця під стіну, щоб їх не бачили ті люди знизу.
Страж підняв над свою головою ліхтар і освітив малого. Заговорив пошепки, перед тим виславши наглядача за двері:
— Ось тобі одне з чудес світу. Це замість водяних гір. Це водяна в'язниця. Я не птах Рух, але сили в моїх пальцях досить, щоб тобі полетіти туди вниз, до в'язнів. Звичайно, там, внизу, риби-кашалота ти не побачиш. Але тобі не буде кому про це пожалітись – Чжан тобі підріже язика. Він великий майстер, найкращий лікар, якого я знаю! І ти збожеволієш отут, як і вони. Їм вода майже по коліна. Тобі вище. Ти згниєш у цьому болоті раніше, ніж останній вітрильник попливе в Індію в цьому сезоні. Зрозумів?
— Я не хочу, благаю – не хочу! – кричав шепотом Алі і вчепився в руку свого ката.– Благаю милістю Аллаха – не хочу!
— Тоді скажи мені – надсилала тебе Кадарія до міняйли продати перстень чи ні?
— Я ходив подивитись його троянду. А перстень я їй віддав, коли витяг із каналу…
— Чому ти не віддав Абу Амару? Це ж його перстень…
— Бо він так зо мною говорив, ніби я нічого не вартий…
— Тоді ти вирішив не віддавати лал Абу Амару?
— Ага. Я вирішив піти від нього… Але мене ніхто не бере на корабель ні слугою, ні матросом… І я подумав, що коли я заплачу гроші за проїзд до Індії, мене візьмуть… Тому я поніс Кадарії лал – думав, вона багата, винагородить мене динарами за таку послугу.
— Скільки вона тобі виділила динарів?
— Нічого. Жодного.
— І вона нічим тебе не віддячила?
Алі вагався, чи говорити, чи не говорити. Тоді страж опустив ліхтар і тицьнув його в руки Алі.
— Іди подивись на них. Уважно подивись на їхні пальці… Твої стануть такими за один день. Навіть якщо ти не колупатимеш стіну… Чи ти забув, що Чжан тобі зробив з нігтями?..
І тільки це сказав страж, як Алі відчув, що біль починає повертатися до нього.
— Вона дала мені перстень з синім діамантом! – на одному подиху вистрілив словами Алі.
— Де перстень?..– ледь чутно зашепотів страж.
При боковім вході в садибу одвірок зліва внизу має сучок, прибитий пилом і брудом. Якщо сучок вийняти, під сучком перстень…
— Присягнись Аллахом, що ти до нього більше не підступишся!
— Присягаюсь Аллахом, я не підступлюся більше до схованки!
— Хто ще знає, крім тебе і мене?
— Ніхто.
— А Абу Амар знає?
— Якщо Кадарія ще не сказала, то Абу Амар не знає. Але вона з ним не могла побачитись. Вона з купцями гуляє, а він на полюванні. А з ким – я не знаю.
— Я знаю. Іди додому і мовчи. Ось тобі десять динарів на дрібнички. Писнеш Абу Амару, що тебе мордували, чи про синій діамант – твоя подорож кінчиться у цій башті.