Алі прокинувся ще до вранішньої молитви. Зазирнув до Айші. Вона стогнала уві сні. Тому розбудив її і дав води й дурманного лікарського зілля. Джарію не став будити, а поспішив нагору до кімнати Абу Амара.
Двері були зачинені на ключ, і йому ніхто не відповів.
Тоді хлопець зазирнув крізь дірку від сучка. .
У сутінках, бо завіси зовсім були спущені на решітки, побачив – у кімнаті нікого немає. Подушки розкидані, скатертина з перевернутими чашами, баклажками і глечиками з-під вина, лушпинням і недоїдками не прибрана. Алі зняв ключі з пояса, та жоден з ключів не підійшов до замка кімнати Абу Амара.
Тоді вирішив не витрачати марно часу, а поспішати до кварталу повій.
Прихопив у дорогу жмені дві родзинок та трохи сушених смужок дині.
За фалс перебрався до кварталу, де жили християни, а тоді вже по мостах високих та по низьких плавучих мостах дістався до широкого каналу, на другому березі якого були веселі кварталі повій з шинками, харчевнями, крамницями, де торгували вином та закусками.
Знову за фалс він був на другому березі. О славна Басра! За все, за все тут треба заплатити хоч би фалс!
Якщо всі квартали після вранішньої молитви вибухали всіма можливими звуками – галасували човнярі, продавці, дзвеніли її стукотіли молотками й молоточками ковалі, мідники та золотарі; вихваляли свої страви базарні кухарі; закликали подивитися всякі штучки й витребеньки базарні фіглярі – то в кварталі повій панувала тиша. Геть усі вікна завішені, а двері замкнені.
Лише двоє сміттярів затертими пальмовими мітлами змітали бруд з хідників. Та ще двоє зігнутих водонош з величезними бурдюками на плечах стукали у двері шинків – пропонували наповнити за ніч спорожнілі глеки.
Ще один водовоз куняв на демені пузатого човна, наповненого здоровенними корчагами та бурдюками, і час від часу торкався своїм зморшкуватим чолом зігнутих колін.
Лише на кінці кварталу, біля рогу, де інша вуличка перетинала головну, були відчинені двері знайомого будиночку, і відтіля чувся легенький передзвін струн.
Алі вмить упізнав мелодію "Фатіми", з якої й почалося його знайомство з цією малесенькою жінкою з кварталу повій. Аж у грудях млосно зробилося від срібного дзвону акордів… Усім вона відрізнялася від повій, але жила тут. Та спитати, чому вона тут, Алі не насмілювався. Адже мужчина не має права задавати чужій жінці питання. Він не пам'ятав такого, щоб хтось із чоловіків розмовляв з чужою жінкою. Хоча от довелось таки йти до неї, бо зовсім інша справа, якщо в людині тій є якась потреба.
Алі, дійшовши до дверей, зупинився, невидимий за дверима, але й не підступав упритул до дверей, щоб не вийшло, що він підглядає та підслуховує. І чекав, поки Кадарія скінчить грати.
Слухаючи срібний дзвін аль-ута, він забув про перстень, про свої невдалі розмови з капітаном, навіть про мандри. І про те, що служба в Абу Амара стає для нього образливою. Він поплив у тих прозорих звуках музики ніби та чайка, про яку два дні тому співала Ніссо. Він стояв, опустивши голову, і схаменувся тільки тоді, коли перед ним постала Кадарія без плаща, і очі не були в неї підфарбовані сурмою. Бліді щоки тепер відкрились у своєму справжньому вигляді – геть обсипані ластовинням, мов усе обличчя обліпили просяною лускою. Вуста не були яскраво-червоні, а здавались якогось темно-фіалкового кольору. А очі були стомлені, із припухлими повіками, як у хворої людини. Алі здригнувся від її голосу.
– Ти прийшов від Абу Амара?
Алі похитав головою.
– А від кого? Чи таємниця?
Алі озирнувся на всі боки, приклав пальця до вуст.
– Тоді заходь до моєї оселі.
Він переступив, через поріг. Присів під стіною, мовчки розмотав свою згустку, розв'язав вузлик на кінці хустки і видобув звідтіля іскристо-кривавий лал.
Кадарія скрикнула.
– Той самий?!!
– Так, моя господине!
– Як ти його видобув?!!
Алі почув в її словах захват, і йому закортіло похвалитись. Бо питання було без жодного відтінку зневаги, геть не схоже на Абу Амарові слова й питання: "Так ти себе вважаєш мужчиною?! Вважаєш себе чоловіком?" І Алі розповів їй про смужку свинцю, знайдену в купі сміття на подвір'ї Айші, як раз на те місце, де вона, Кадарія, стояла. Як сам пірнув за свинцем та знайшов і свинець, і золотий перстень.
– Правда? – просто проспівала зачудована Кадарія, і її щоки порожевіли.
Алі видлубав з пояса нерівний свинцевий бублик.
– Дай я тебе поцілую! – І воза обхопила його голову, притисла до себе і гучно поцілувала в обидві щоки. Обняла, притисла, і Алі відчув, які в неї під одягом маленькі і гострі груди.
Враз рвучко Кадарія відтрутила від себе хлопчину і, лишивши його в хмарі тонкого дорогоцінного запаху камфори, схилилась до тахта, застеленого червоним вірменським килимом, найдорожчим на ті часи. Видобула з глибини невеличку черепахову коробочку. З самого закутка витягла перстень, зроблений із товстої смужки золота. А посередині смуги сидів темно-синій гранчастий камінь. Такого каменя хлопцеві не доводилось бачити. Хоча часом добрі сазанчики були йому ніби живою перепусткою до найдорожчого базару в Багдаді – там торгували дорогоцінним камінням, фарбами та благовонними. Здалеку бачив блакитний цейлонський сапфір, бачив бірюзу афганську та лазурит, яспис і онікс, агат і халцедон, двічі світили йому промені марійських 3 смарагдів, бачив, як променіла, наче золотий мед, купка бурштину з далеких країв русів. І не були для нього дивом купки густо-зеленого сінайського малахіту.
О багдадські базари-суки! Чого там тільки не побачиш! Про що не довідаєшся! Про що тільки не придбаєш знання й розуміння!
А синій камінь у персні світився незвично – несхоже на жоден з бачених там. Здавалося, що вій випромінює назовні світло стократ сильніше за те світло, що падає на нього із зовні. До всього камінь було відшліфовано не круглим горбочком, а його гострі природні грані підсилено ретельною і вправною шліфовкою.
Кадарія взяла стиснену правицю Алі, розтисла його пальці і поклала на долоню перстень – не дуже великий, та ваговитий.
Хлопчина нахилився до персня, і густе ємне проміння просто різало йому очі. І закріплено було камінь дивовижно – з трьох боків його тримали малесенькі золоті руки. Робота великої вправності – на кожному пальчику викарбувані всі суглоби і нігтики!