– Звідки ти про них знаєш, що так можеш їх ганити? – підозріло і зловісно ніби запитав підстаркуватий купець у коштовнім, засмальцьованім каптані.
– Знаю! Мій дядько, син Ібн Лятіфа, знаменитого дамаського купця, що постачає військам преславного Салах ад-Діна зброю для війни з хрестоносцями, не захотів їм віддати караван зброї нізащо. Так просто, за одне слово "подаруй" їхнього "Старця"! Вони вимагають від людини не тільки всього достатку її, але й покори собаки, яку періщать нагаєм, а вона плазує перед господарем і облизує його брудні капці. Вони оголосили джихад6 не лише невірним, гяурам, вони оголосили джихад всім тим, хто не думає так, як вони! А Аллах, нехай славиться його ім'я, створив усяку людину, щоб вона відрізнялась, одна від одної. Нема людей схожих між собою розумом, як биті дирхеми одним карбом! Я купець – і мені джихад в ім'я загробного раю не такий солодкий, як добування засобів життя! Адже сказано в хадисі, що добування засобів життя є основою світу. І як казав один мудрець:
"Мені ліпше вмерти на верблюді в каравані, що везе дорогоцінності, ніж впасти з коня в розпалі битви проти невірних!"
– Ну, це ти говориш погане! – спохмурнішав підстаркуватий у замизканім каптані .– Адже сказано, що тих, хто не підкорюється, треба знищувати. Хтось же повинен винищувати тих, хто не визнає Аллаха?!!
– Може, й повинен, – відказав чорнобородий. – Це справа долі й Аллаха. Я ж знаю своє – купець виконує волю Аллаха, добуваючи собі засоби життя…
Поки ці двоє чи то сперечалися, чи то кожен хотів сказати лише своє і йому було зрештою байдуже, що говорить інший, Алі зовсім було незрозуміле, про яких імамів, про яке рабство йде мова… Малий нічого не міг зрозуміти, тільки відчував з тону, з постави, що цей чоловік у замизканім дорогім каптані – він за війну й жорстокості. А чорнобородий здоровань, схожий швидше на воїна, ніж на купця, зовсім не хоче колотнечі і кровопускання, а хоче торгувати і нікого не боятись. І те відчув Алі – чорнобородий страшенно, до люті, до розпачу боїться потаємних убивць-хашашинів, вірних рабів "Гірського Діда". Алі пригадав, як він кілька разів чув, що хашашіни, які живуть у неприступних фортецях Ельбурсу, вживають аль-хашиш. Від того вони стають люті-прелюті і вбивають сильних цього світу – шахів, султанів, емірів. Запам'ятати Алі запам'ятав, та розповіді про холодні гори, про неприступні твердині, про очманілих від дурману вбивць його не цікавили. Бо про вбивства й розбій він чув з самісінького малечку і ніякого в цьому дива не було. Хіба диво – голод і спрага, спека і холод, крадіжка і бійка?!!
Алі помітив, що мосулець напружився увесь. Обличчя ж його байдуже, ніби зовсім це його не стосується і він над пустими теревенями не збирається й замислюватись.
Він мав великі чорні очі з довгими пухнастими віями, як у дівчини, а маленька борідка кучерявилася дрібними кілечками. Син сміттяра, що завжди хотів їсти, по руху щелеп, по вигину вуст мосульця зрозумів – зовсім йому не смакує смажений на решітці вусач, приправлений шафраном, червоною цибулею і кіндзою.
Та знов, як завжди, пролунав крик кухаря, і малому довелося бігти до жаровні. Кухар витяг із часничного соусу шматки курки, обмочував у розбиті яйця і вправно кидав на розпечену сковороду. Сковорода вибухала бризками жиру та соку на всі боки, а шмат курки прихоплювався з усіх боків золотою шкіркою. І тут треба не гаяти – швидко перевертати, бо зразу перегорить яйце і почорніє.
Кухар наклав на тацю шматки смаженої курятини, потім проварені в курячому жиру та шафрані пупочок, печінку, серце, накрив свіжими оладками-загребами і полив соусом з вина, лимона, часнику та борошна, ще й обсипав листками запашної кіндзи.
Алі попер тацю до Джафарової каюти і хотів поставити тацю перед товстуном на спорожнілу корзину фініків.
– Неси в каюти, йолопе! – заволав Джафар, аж посинів. – Мухи налетять, я не збираюсь їх годувати за шість дирхемів!!!
З великим зусиллям, ледь не впустивши дорогоцінну тацю, проліз малий повз купця до каюти і поставив курку на кипарисовий столик. Самому Алі від запаху смаженої курки аж наморочилося в голові і такий голод стис шлунок, що він був ладен з'їсти річковий намул з берегів, що пропливали повз їхню сафіну.
Він вислизнув з каюти. Поки Джафар засовував своє тіло в каюту, Алі не втримався і з денця корзини прихопив чотири фініки. І одного зразу ж забгав у рота. Не встиг малий насолодитись смаком знаменитого басрійського фініка, як з каюти захрипів Джафар:
– Неси сюди фініки, син повії!
Малий прихопив корзину і випустив з долоні три фініки назад, на денце.
Джафар у півтемряві каюти нахилився над тацею і дер зубами куряче стегенце, лівою рукою показав, де поставити корзину.
Він скосив очі до корзини і уважно оглянув фініки.
Потім догриз ніжку, обтер губи, викинув кістку і тільки тоді роздер пельку і не своїм голосом заволав:
– Злодій! Злодюжка! Де капітан!? Мене грабують твої слуги!
Алі задубів від жаху і не міг ні виплюнути кісточку фініка, ні проковтнути її – він тільки жував і жував її, тверду як камінчик.
На диво, першим в дверях каюти з'явився не капітан, не кухар чи хтось з матросів. Першим став у дверях прикажчик мосульського купця.
– А ти чого?! Хіба я тебе кликав?!! – захрипів Джафар.
Мосулець витяг з рукава старий повновісний дирхем і поклав на тацю з куркою.
– О перлина багдадських торговців смарагдами і прянощами! Славний знавець коней і цін на них по всіх портах моря-океану! Окраса цього дивного корабля! Він просто дурний ще хлопчик, він забув тобі сказати, що я в тебе купив ті фініки, що на денці корзини. Він не встиг, бо я довго шукав динара, найкращого для тебе, о Джафаре!
Джафар покрився потом, мов росою, вирячив очі і зрештою спромігся вичавити хрипко:
– Та яке каміння?! Я камінням не займаюсь! Коні часом бували, але вже давно… Дурниці якісь!.. Фарби мій фах, і дерево для будов… Але прощу тебе, краще сідай до трапези і поснідай зі мною…
Джафар знов порожевішав і став улесливим і усміхненим.
Алі продовжував смоктати фінікову кісточку.
Волоокий молодик обернувся до хлопчика:
– Принеси глек і тазик…