Коли він відійшов досить далеко від осель, то побачив, що при тій стежці, якою він прямує, стоїть жінка з чорною козою. Вона стала на стежці, і він спинився. Жінка сказала: "Ти ані розбійник, ані купець. Ти справжній моряк. І вони вчинили зло. Вони порушили всі закони гостинності й допомоги потерпілому. Аллах покарає ще їх! Але ти не май на них зла у серці – їм важко живеться. Їх грабують розбійники, збирачі податків і купці. На їхніх землях влаштовують лови вельможні воїни. От і зачерствіли їхні серця, позакладало їм вуха до чужих зойків і плачу. Ти ж, моряк, потерпи, ще потерпи, і знов тобі засвітить твоя зоря… Потерпи, і все само собою сотвориться…" – "Хто ти, жінко?! – заволав мій новий друг.– Звідки твоя мудрість і знання речей?!" Жінка відхилила запинало, і він побачив обличчя старої мулатки. "Мій батько – зіндж-моряк із Бахрейну. Був він ловцем перлин… Та доля закинула мене аж сюди, в ці солоні степи… Немає часу все розповідати… Та й хіба горем поділишся? Ти ж краще інших знаєш, моряк… Поки ти в лихоманці горів, я часто заходила до тієї оселі… Ти мариш і говориш, говориш різні моряцькі слова… А я потиху плачу, бо то наче моє дитинство стало поряд мене і говорить, і сміється, і співає!.." – "Матінко! – закричав мій безталанний друг.– Чого ж ти їм не сказала?!" – "Дидбане! Хто ж бере до уваги свідоцтво жінки, та ще й не білої?.. Краще візьми від мене дарунок – це єдине, що я за всі роки набула отут. А без цього ти пропадеш! Ти занадто слабий і можеш не подужати дороги. А шлях у тебе довгий, поки ти знов побачиш зелені хвилі моря-океану. І стара вклала йому в руки мотузок, на якому тягла чорну козу. Мого нового друга та щедрість і доброта убогої старої жінки так вразили, що він упав навколішки і, плачучи, поцілував перед нею землю… Він мені потім говорив: "Як повів я чорну козу, то вся моя злість, вся лють на тих людей кудись розвіялись. І таке бажання жити і творити добрі діла мене охопили, що де й сили взялися на далеку дорогу!.. Отак, попасаючи козу та харчуючись її молоком і ще чим Аллах дасть, я дійшов до ріки і зміг спуститися до моря..."
Мій новий друг не один раз оповідав мені про стару мулатку, бо він і досі вважає, що щедрішої людини не зустрічав, Хоча були достойники, які осипали його дорогоцінними подарунками, але в тих була сила, і гаразди, і родичі, і друзі, і слуги. Мулатка ж була одна серед чужих людей. Він розповідав: "Мені дуже сумно, що я не зможу ніколи нічим їй віддячити. Єдине мене втішає, що вона знала – я ніколи її не забуду!.. Бо в неї справді добра душа… А ти знаєш, що часом доброта дає таке просвітлення розуму, до якого не дійде і найдосконаліший у своїх пошуках вчений муж…"
Одного разу він розповів мені про такий випадок, коли він теж трохи наблизився до справжньої доброти і співчуття іншій людині. Ось що він оповів: "Я тоді був ще зовсім зелений. Найнявся на корабель, що йшов із пекельного Адена в Софалу. В аденських купців-посередників наш руббан і нахуда 5 закупили китайську блакитну порцеляну, камфору, яскраві шовкові тканини. На кораблі була команда більша, ніж на інших вітрильниках,– аж 55 чоловік разом із руббаном і нахудою. Хоча я тоді не досяг повної сили в м'язах та не опанував морського вміння, мене не взяли в команду на платню аль-хіласі, а призначили платню аль-бахрі6– адже я був чистокровний білий. На вітрильнику я з усіма швидко подружився. Бо запалу і спритності в мене вистачало на кількох, і я ніколи нікому з команди, починаючи від теслі і кінчаючи мулатами-хіласі, що виконували найважчу і найнебезпечнішу працю на судні, не відмовляв у помочі чи якійсь послузі… Корабель був швидкохідний, вітри попутні й рівні, і насолоджуючись щоночі спогляданням променистих зірок, я й незчувся, як ми кинули кітвиці під африканським берегом. Наші господарі – руббан та нахуда, захопивши подарунки, пішли з гратуляцією до тамтешнього чорного царя. Царю їхні дари сподобались, і він їм дав своїх рабів, щоб вони перенесли наші товари на їхнє торжище. Я дуже хотів піти на торжище, але руббан наказав мені бути невідлучно на кораблі. А мені так хотілося подивитись на тих зінджів, що приносять із глибини материка велетенські слонові бивні та золотий пісок! Не минув ще час полуденної молитви, як ми побачили, що до корабля по білій ріні суне здоровіша валка голих зінджів. Я їх нарахував аж сто п'ятдесят сім! Дівчата, молоді хлопці й жінки з дітлахами. Всі геть голі та в путах і колодках. Зате охоронці, а тих було до біса, я не рахував, усі в яскравих сідницях, чудових плащах, з доброю залізного зброєю. Списи, довгоклюгі сокири, метальні ножі і довженні чингали. Раби-носії тягли здоровенні глеки з водою та якісь паки з циновок. Я потім довідався, що то нахуда здогадався закупити для невільників африканську їжу… І не принесли жодного слонового бивня і найменшого капшука із золотим піском. Моє розчарування було велике, бо я мріяв побачити купу золотого піску та гори слонової кістки, походити по селищу чорних поган. Казали, що вони дуже вправні ковалі і великі чародії… Та нахуда і руббан були дуже вдоволені, навіть руки потирали від радості, що взяли хороших рабів. Наш боцман-танділ був на кораблі водночас і лікарем. Цей похмурий здоровило тицьнув на мене пальцем і сповістив руббанові, що бере мене в помічники. Отак і вийшло, що замість мандрівки по Золотій Сомалі я був припнутий до смердючої палуби з невільниками… Та головне те, що нахуда підбурював руббана швидше відпливати. Він хотів встигнути до зміни вітрів обміняти великі залишки товарів на африканське золото і слонову кістку. Ми відпливли на південь, і все було добре цілих два дні. Пливли ми під одним вітрилом, бо при меншій швидкості легше виконувати маневр і не наскочити на скелі та відмілини, дуже небезпечні в цих місцях. На третій ранок не було сильного вітру, але раптом по всьому морю закипіли величезні хвилі. В їхньому бігові не було ніякого ладу. Море кипіло, наче велетенський казан з окропом. В одну мить ми втратили човен-каріб і стерно. Шалена круговерть корабля у хвилях при ясному небі повідбивала у всіх всякий глузд і вони лише молились. Тільки ми удвох з танділом, як могли, доглядали за зінджами – невільниками. І завдяки нашим турботам ніхто з них не загинув. А корабель з шаленою швидкістю мчало по морю і занесло за всі можливі південні межі. Корабель засів на мілині під самим африканським узбережжям, де ніби починалися володіння племен антропофагів… Певно, наші невільники теж зрозуміли, в яких краях опинились, і підняли гвалт. Я, щиро кажучи, особливого страху не відчував від того, що мене занесло в таку далеч. А що з усіма робилося! Один одному читали похоронні молитви і прощалися назавжди. Мене ж просто тіпало від цікавості-які ж то зінджі-антропофаги?.. Довго їх не довелось чекати. Тільки-но спала вода і вщухли хвилі, як із мангрових заростей до нас помчали десятки довгих човнів з незліченними воїнами. Всі на кораблі вклякли в молитві – ніхто навіть і не подумав про зброю. Всі просто чекали, коли їх потягнуть до багаття, щоб засмажити!