Антошці закортіло довідатись, які ще дива бувають у Країні Суниць.
— Чом у вас тільки один вус? — спитав він.
Дядько погладив отой рудий мотузок, і очі його засвітилися сумом. Він пояснив:
— Другого вуса мені відкусила відьма.
— Тут і відьми бувають? — зойкнула Лариска.
— Була одна. Але ми її вже давно перевиховали. Вона тепер зробилася добра і щодня робить для дітей солодкий суничний мус.
Ворона розтулила дзьоб і промовила приємним жіночим голосом:
— Діточки, коли ви хочете повернутися додому з суницями, проспівайте співаночку, якої я вас навчу. Поки ви співатимете, сунички збиратимуться.
Діти перезирнулися. Біла ворона, помітивши їхнє вагання, злетіла з дядькового плеча і сіла серед галявини. А далі зиркнула на дітей червоними очима — і почала танцювати.
Це був дуже кумедний танок. Ворона стрибала на одній нозі, потім на другій, крутилася, сплескувала крильми, перекидалася через голову, а раз навіть стала на дзьобі і смішно дригала вгорі ногами.
Діти аж покотилися зо сміху.
Підбадьорена ворона ще й заспівала:
Ой іду я лісом, лісом
За ведмедем і за лисом!
Діти зацікавлено оточили ворону. Нараз вона спинилася:
— Ну як? Чи хочете вивчитися моєї співаночки?
— А суниці самі полізуть у футболку? — перепитав Антошка.
— Пострибають!
Дядько стояв під деревом і всміхався. І все дивився на різьблену скриньку.
— Я згоден! — крикнув Антошка. — Давайте, тітко, свою співаночку!
— Ви наготуйте, куди стрибати суницям, — порадила ворона, — та й до діла. Висипте оте, що назбирали, то все дрібне. До вас стрибатимуть найсмачніші суниці! Найкрра-щі!
Діти так і зробили.
— Я заспіваю, а ви підспівуйте: "Та й я! Та й я!"
Увага! — і біла ворона знову почала танцювати і виспівувати:
Ой іду я лісом, лісом
За ведмедем і за лисом!
Та й я! Та й я!
Діти підспівували "Та й я!", а самі озиралися. Навколо творилися дива: найбільші суниці зривалися з місця і цілими роями, як бджоли, сипалися в чашку і миску і в Антощину футболку.
Стало так весело, що друзі й собі почали пританцьовувати. Навіть Антошка забув, що він уже перейшов до четвертого класу, і, наче первачок, стрибав на одній ніжці і дзвінко-дзвінко кричав: "Та й я!" Навіть розсудливий Дениско перестрибував з ноги на ногу і, сміючись, підспівував: "Та й я! Та й я!" А вже про Лариску нема що й казати!
Йду за вовком і за зайцем
Та втішаюсь гарним танцем!
Та й я! Та й я!
Антошка підстрибав до дядька і протяг йому скриньку:
— Подержіть, будь ласка!
І повернувся до гурту.
А як стану я до танку,
Заведу мерщій співанку.
Та й я! Та й я!
Забуваночку співаю,
Поверталку забуваю!
Та й я! Та й я!
Тут тільки Антошка спам’ятався і аж затулив долонею рота. Та вже було запізно. Ворона злетіла і зареготала голосом скрипучим, як сто старих воріт: "Прррощавайте, діточки!"
Друзі озирнулися. Дядька не було. Тільки з гущавини чулася його швидка хода.
— Скринька!.. — скрикнув Антошка. — За мною!
Але ж скриньку треба знайти!
Вони бігли лісовою гущавиною, і їм здавалося, що віти самі дають їм дорогу. Бо ані одна не зачепила за обличчя.
Бігли так довго, що врешті геть знесилились. Найбільше Лариска. Тяжко дихаючи, вона впала на траву і розкидала руки.
В лісі тихо. Ніщо ніде ані шерхне.
— Лісник! — покликав Антошка. — Лісник, де ти є?! Віддай нам скриньку! Там наш зайчик!
Тиша.
— Лісник!.. Ти ж казав, що любиш дітей!..
Тиша.
— Дядечку! Одновусенький! — надривався Антошка. — Ми ж без скриньки не вернемось додому!.. Ти мене чуєш?
Тиша.
Дениско промовив:
— Він не озветься. Я думаю, що він усе це із вороною влаштував, щоб викрасти скриньку.
Лариска підвелась, і друзі побрели назад, на суничну галявину.
А там сиротливо лежала Антощина червона футболка, повна найкращих, найсмачніших, найчервоніших суниць. І так само сиротливо стояли повна біла чашка і повна мисочка.
Діти стомлено посідали.
— Хто пам’ятає лічилку-поверталку? Ану, Дениску…
Той смикнув себе за вухо, насупився і пробурмотів:
Раз, два, три, чотири, п’ять —
Вийшов зайчик погулять.
Враз мисливець вибігає…
— Там не було про мисливця, — перебив Антошка.
— Не було, — ствердила Лариска. — Там тільки треба було все починати з кінця. Дениско зітхнув і знову забурмотів:
…Прямо в зайчика стріляє,
Враз мисливець вибігає,
Вийшов зайчик погулять…
— Про мисливця не було! — крикнув Антошка.
— А ти не кричи! Не було, не було… Сам тепер згадуй, як там було!
Дениско змовк. Лариска прошепотіла:
Раз, два, три чотири,
Кицьку грамоти навчили…
— Про кицьку не було! І лічилося до п’яти! Ех ви, — Антошка махнув рукою і з’їв суничку. — Не можете…
— А ти можеш?
Антошка подумав і почервонів:
— Ні. І я не можу.
Дениско похмуро сказав:
— Ти нас міг тільки сюди завести. А вивести вже не можеш. Герой!..
— Ніхто не примушував боягузів зі мною ходити! — сказав Антошка: — Нам тільки треба дістати собі назад скриньку — от і все.
— Як ти її дістанеш?
— Вона у лісника. Я тебе питаю: ми можемо знайти живу людину, коли знаємо, хто вона така? Можемо. І нема чого тут нюньки розпускати!
— Ну, знайдеш ти лісника! — запально відказав Дениско. — Я б ще хотів подивитися, як ти у нього відбиратимеш скриньку. Та нехай уже. Уяви, що ти її відібрав. А далі? Без лічилки-поверталки все одно нічого не вийде.
— Згадаємо.
— Якби ви не горлали за вороною співанку-забуванку, то може б і згадали.
— А ти не горлав?
— Я не хотів.
Антошка підхопився від обурення:
— І з таким боягузом і канюкою я дружив три місяці! Хочеш все на мене звернути? Звертай! Ми з Ларискою підемо шукати скриньку і дорогою будемо згадувати лічилку. А ти сиди під деревом, їж суниці і скигли.
— Я такого не казав!
— Ти казав, що скриньку шукати не треба!
— Не казав!
— Лариско, він таке казав?
— Він… — дівчинка не хотіла нікого образити. Вона не любила, коли хтось свариться. — Він… він казав трішечки так, а трішечки не так…
Дениско так смикнув себе за вухо, що аж скривився. Обурено глянув на Лариску:
— Казав, не казав! Справжня людина повинна мати свою думку! Казав, не казав!..
Антошка висипав із футболки суниці, одягнувся і глянув на небо. Швидко поночіло.
Всі мовчали. Всі розуміли, що сьогодні вирушати на пошуки не варт. І всі дуже хотіли їсти.