Таємниця країни суниць

Сторінка 3 з 28

Полонський Радій

Антошці закортіло довідатись, які ще дива бувають у Країні Суниць.

— Чом у вас тільки один вус? — спитав він.

Дядько погладив отой рудий мотузок, і очі його засвітилися сумом. Він пояснив:

— Другого вуса мені відкусила відьма.

— Тут і відьми бувають? — зойкнула Лариска.

— Була одна. Але ми її вже давно перевиховали. Вона тепер зробилася добра і щодня робить для дітей солодкий суничний мус.

Ворона розтулила дзьоб і промовила приємним жіночим голосом:

— Діточки, коли ви хочете повернутися додому з суницями, проспівайте співаночку, якої я вас навчу. Поки ви співатимете, сунички збиратимуться.

Діти перезирнулися. Біла ворона, помітивши їхнє вагання, злетіла з дядькового плеча і сіла серед галявини. А далі зиркнула на дітей червоними очима — і почала танцювати.

Це був дуже кумедний танок. Ворона стрибала на одній нозі, потім на другій, крутилася, сплескувала крильми, перекидалася через голову, а раз навіть стала на дзьобі і смішно дригала вгорі ногами.

Діти аж покотилися зо сміху.

Підбадьорена ворона ще й заспівала:

Ой іду я лісом, лісом

За ведмедем і за лисом!

Діти зацікавлено оточили ворону. Нараз вона спинилася:

— Ну як? Чи хочете вивчитися моєї співаночки?

— А суниці самі полізуть у футболку? — перепитав Антошка.

— Пострибають!

Дядько стояв під деревом і всміхався. І все дивився на різьблену скриньку.

— Я згоден! — крикнув Антошка. — Давайте, тітко, свою співаночку!

— Ви наготуйте, куди стрибати суницям, — порадила ворона, — та й до діла. Висипте оте, що назбирали, то все дрібне. До вас стрибатимуть найсмачніші суниці! Найкрра-щі!

Діти так і зробили.

— Я заспіваю, а ви підспівуйте: "Та й я! Та й я!"

Увага! — і біла ворона знову почала танцювати і виспівувати:

Ой іду я лісом, лісом

За ведмедем і за лисом!

Та й я! Та й я!

Діти підспівували "Та й я!", а самі озиралися. Навколо творилися дива: найбільші суниці зривалися з місця і цілими роями, як бджоли, сипалися в чашку і миску і в Антощину футболку.

Стало так весело, що друзі й собі почали пританцьовувати. Навіть Антошка забув, що він уже перейшов до четвертого класу, і, наче первачок, стрибав на одній ніжці і дзвінко-дзвінко кричав: "Та й я!" Навіть розсудливий Дениско перестрибував з ноги на ногу і, сміючись, підспівував: "Та й я! Та й я!" А вже про Лариску нема що й казати!

Йду за вовком і за зайцем

Та втішаюсь гарним танцем!

Та й я! Та й я!

Антошка підстрибав до дядька і протяг йому скриньку:

— Подержіть, будь ласка!

І повернувся до гурту.

А як стану я до танку,

Заведу мерщій співанку.

Та й я! Та й я!

Забуваночку співаю,

Поверталку забуваю!

Та й я! Та й я!

Тут тільки Антошка спам’ятався і аж затулив долонею рота. Та вже було запізно. Ворона злетіла і зареготала голосом скрипучим, як сто старих воріт: "Прррощавайте, діточки!"

Друзі озирнулися. Дядька не було. Тільки з гущавини чулася його швидка хода.

— Скринька!.. — скрикнув Антошка. — За мною!

Але ж скриньку треба знайти!

Вони бігли лісовою гущавиною, і їм здавалося, що віти самі дають їм дорогу. Бо ані одна не зачепила за обличчя.

Бігли так довго, що врешті геть знесилились. Найбільше Лариска. Тяжко дихаючи, вона впала на траву і розкидала руки.

В лісі тихо. Ніщо ніде ані шерхне.

— Лісник! — покликав Антошка. — Лісник, де ти є?! Віддай нам скриньку! Там наш зайчик!

Тиша.

— Лісник!.. Ти ж казав, що любиш дітей!..

Тиша.

— Дядечку! Одновусенький! — надривався Антошка. — Ми ж без скриньки не вернемось додому!.. Ти мене чуєш?

Тиша.

Дениско промовив:

— Він не озветься. Я думаю, що він усе це із вороною влаштував, щоб викрасти скриньку.

Лариска підвелась, і друзі побрели назад, на суничну галявину.

А там сиротливо лежала Антощина червона футболка, повна найкращих, найсмачніших, найчервоніших суниць. І так само сиротливо стояли повна біла чашка і повна мисочка.

Діти стомлено посідали.

— Хто пам’ятає лічилку-поверталку? Ану, Дениску…

Той смикнув себе за вухо, насупився і пробурмотів:

Раз, два, три, чотири, п’ять —

Вийшов зайчик погулять.

Враз мисливець вибігає…

— Там не було про мисливця, — перебив Антошка.

— Не було, — ствердила Лариска. — Там тільки треба було все починати з кінця. Дениско зітхнув і знову забурмотів:

…Прямо в зайчика стріляє,

Враз мисливець вибігає,

Вийшов зайчик погулять…

— Про мисливця не було! — крикнув Антошка.

— А ти не кричи! Не було, не було… Сам тепер згадуй, як там було!

Дениско змовк. Лариска прошепотіла:

Раз, два, три чотири,

Кицьку грамоти навчили…

— Про кицьку не було! І лічилося до п’яти! Ех ви, — Антошка махнув рукою і з’їв суничку. — Не можете…

— А ти можеш?

Антошка подумав і почервонів:

— Ні. І я не можу.

Дениско похмуро сказав:

— Ти нас міг тільки сюди завести. А вивести вже не можеш. Герой!..

— Ніхто не примушував боягузів зі мною ходити! — сказав Антошка: — Нам тільки треба дістати собі назад скриньку — от і все.

— Як ти її дістанеш?

— Вона у лісника. Я тебе питаю: ми можемо знайти живу людину, коли знаємо, хто вона така? Можемо. І нема чого тут нюньки розпускати!

— Ну, знайдеш ти лісника! — запально відказав Дениско. — Я б ще хотів подивитися, як ти у нього відбиратимеш скриньку. Та нехай уже. Уяви, що ти її відібрав. А далі? Без лічилки-поверталки все одно нічого не вийде.

— Згадаємо.

— Якби ви не горлали за вороною співанку-забуванку, то може б і згадали.

— А ти не горлав?

— Я не хотів.

Антошка підхопився від обурення:

— І з таким боягузом і канюкою я дружив три місяці! Хочеш все на мене звернути? Звертай! Ми з Ларискою підемо шукати скриньку і дорогою будемо згадувати лічилку. А ти сиди під деревом, їж суниці і скигли.

— Я такого не казав!

— Ти казав, що скриньку шукати не треба!

— Не казав!

— Лариско, він таке казав?

— Він… — дівчинка не хотіла нікого образити. Вона не любила, коли хтось свариться. — Він… він казав трішечки так, а трішечки не так…

Дениско так смикнув себе за вухо, що аж скривився. Обурено глянув на Лариску:

— Казав, не казав! Справжня людина повинна мати свою думку! Казав, не казав!..

Антошка висипав із футболки суниці, одягнувся і глянув на небо. Швидко поночіло.

Всі мовчали. Всі розуміли, що сьогодні вирушати на пошуки не варт. І всі дуже хотіли їсти.