— Самовар! — з відчаю крикнув Антошка. — Хоч самоваром їх трісніть!
— Ати-бати — з задоволенням! — відізвались солдати.
Вони утрьох схопили свій великий мідний самовар, розгойдали і жбурнули вниз. Самовар просвистів у повітрі, як бомба. Він упав просто на голову Зубаневі. Міцна голова радника миттю пробила дно і покришку, тільки чути було, як зламаний зуб прорипів по міді.
— Ні тобі дна, ні покришки, — зауважив Антошка.
Від удару Зубань і його віслюк покотилися дорогою. Передні ряди бевзиків негайно налетіли на них.
І тут зробилася така величезна "мала купа", якої Антошка зроду не бачив. Задні бевзики крізь куряву не помічали нічого і продовжували крутити педалі. Вони налітали на мішанину бевзиків і велосипедів і також летіли сторч головами. А на них налітали задні, а далі ще й ще…
Вухань стояв обіч шляху і жахливо лаявся.
Антошка зробив знак солдатам і швидко збіг на другий бік горба. Діти якраз об’їхали навкруги і вже наближалися.
Побачили Антошку і дружно закричали:
— Ура!..
Дениско зіскочив з машини і кинувся до друга. Вони міцно потисли один одному руки. Дениско сказав:
— Раз ти з нами, ми можемо сьогодні ж дістатися Синьої гори!
— І дістанемось!
— Тільки я от що думаю… — хлопчик смикнув себе за вухо. — Вони за нами так женуться, що ми чи й на гору виберемось. Треба цих бевзиків якось обдурити…
— Треба… — погодився Антошка.
Кузька визирнув з-під Денискової руки.
— А я свою мачуху перевернув у жабу! Мені Лариска підказала закляття!
— Ми їх здорово обдурили в Ябедині! — додав Кив. — А якби ви зволили бути з нами, одурили б ще здоровіше!.. З вашим розумом, з вашою сміливістю!..
— А Кив знову підлабузнюється! А Кузька хвалиться! — вигукнув Муха, — От чесне слово, сам чув!
— А ти хто такий?
— Я Муха! Я тепер з вами. Я вже не ябеда.
— Щось я цього не помітив…
Муха опустив очі. Звичка, як кажуть, друга натура.
І тільки Лариска нічого не сказала. Побачивши Антошку, вона дуже розхвилювалася і відразу пригадала, як він її образив.
І тепер дивилася на нього широко відкритими очима і мовчала. Вона дивилася на його червону футболку і на його кирпатий ніс — і мовчала. Дивилася на його гостре підборіддя і на жовту стрішку волосся над лобом — і мовчала.
Антошка підійшов до дівчинки. Йому схотілося сказати їй щось товариське й ласкаве. Але він знітився і сказав тільки:
— Ну гаразд… Потім…
— Що — потім? — пошепки спитала дівчинка.
— Усе — потім!
Антошка обернувся до загону:
— По машинах. Їдьмо далі!
Він відмовився від місця на Кузьчиному велосипеді.
Діти поїхали вперед, за ними широким кроком побігли солдати, а останнім по шляху, не поспішаючи, біг Антошка.
Погоня тривала. Бевзики були дуже покірливі, і через це Зубаню пощастило відновити порядок у своєму пошарпаному війську.
Попереду скакав Зубань. Він так і не зміг вилізти з самовара. Тільки голова його визирала звідти, де у самовара буває труба. Могло навіть здатися, що Зубань навмисне надягнув на себе самовар, як лицарський панцир. Він розмахував над головою самопалом:
— Я їх ушіх перештріляю!..
Антошка подумав, що Дениско каже правду: погоню треба відвернути.
Попереду дорога розходилась, і обидва розгалуження губилися десь поміж ліщини. А позаду чувся тупіт віслюків і скрегіт десятків коліс.
Антошка зважився. Він наздогнав Дениска, щось йому сказав, а тоді почав відставати. Сандалі-скороходи були дуже слухняні.
Ось позаду нього з-за повороту з’явилися Зубань і Вухань. Вони побачили Антошку. Вухань звівся у стременах:
— Це отой Найперший! Він утік з ями!..
— Штій! — скрикнув Зубань.
Тим часом діти разом з солдатами завернули на одну з доріг, і за мить їх не стало видко за ліщиною. Антошка побіг другою дорогою. Вороги помчали за ним.
Зубань, здавалося, кричав йому просто над вухом:
— Штій, бо жаштрелю!..
Антошка знав, що той не вистрелить. По-перше, не так легко стріляти з самопала на повнім скаку. А по-друге, він потрібний ворогам живий.
Хлопчик побіг швидше… Вороги відстали. Він знову підпустив їх близько, а тоді помчав з подвоєною швидкістю. І так кілька разів. Це дратувало Зубаня і Вуханя, і вони ще більше вибивалися з сили.
Довго вів Антошка погоню за собою. А тоді відбіг трохи далі, спинився і обернувся до них:
— Гей ви, бевзики, вас ціла купа, а одного хлопчика наздогнати не можете! Ви не вояки, а драні лантухи з соломою!
Зубань люто пришпорив віслюка, який і без того вже мало не падав.
— А ваш Бевзь П’ятий — мішок із салом!..
— Чики-брики!.. — через силу видихнуло військо.
— Я його вкинув у яму і вас усіх туди покидаю!.. Кукуріку!
Оце "кукуріку!" вчинило щось неймовірне. Бевзики заревли, загули, затюкали… Грізна лавина ось-ось мала зім’яти хлопчика.
Та Антошка раптом підскочив і стрибнув у ліщину. Він навмання помчав поміж кущами. Позаду чув, як затріщав лісок — то вся ворожа армія кинулася слідом за ним.
— Кукуріку! — кричав Антошка і біг собі далі.
— Штій!.. Штій!.. — все віддалялися погрозливі вигуки.
Антошці легко було бігти поміж кущами і чагарниками. А ворогам прийшлося непереливки. Віти хльостали Зубаня й Вуханя, трави заплутувалися в колесах велосипедів. Бевзики перекидалися. То тут, то там збивалися нові й нові "малакупи".
Ліс не хотів приймати армії бевзиків. Скінчилося тим, що одна міцна гілляка поскидала Зубаня й Вуханя з віслюків. Бідні тварини, відчувши полегкість, дременули в хащу — відпочити й попастися. Радників оточив натовп піших знесилених бевзиків. Вони чекали наказів. Але ті безсило попадали під кущі.
Зубань важко дихав і намагався вилізти з самовара, 3 того так нічого й не вийшло. Вухань лежав горілиць і нервово пряв вухом. Побачивши це, бевзики й собі попадали на землю.
Погоня захлинулася.
Що думав Антошка
Хлопчик вийшов з лісу і озирнувся. Куди йти?
— Навпростець! — проспівав угорі жайворонок. — Іди, хлопчику, навпростець, і ти прийдеш до Заздри.
— А де всі наші? — підвів лице Антошка.
— Всі ваші вже під’їжджають до Заздри з другого боку. Вони за тебе хвилюються дуже-дуже-дуже!..
Жайворонок злетів ще вище і розтанув у синяві.
Антошка йшов довгим зеленим яром. Йому було весело й тривожно. Хотілося співати, танцювати, перекидатися.