Я не Конрад. Як там його. Мене звуть Ентоні Іствуд, як я й сказав вам, і за фахом я письменник. Якщо ви пройдете зі мною у мою квартиру, я думаю, що зможу довести вам це.
Схоже було, що спокійна мова Ентоні справила враження на детективів. На обличчі Веррола вперше з'явився сумнів.
Картера було явно важче переконати.
— Можливо, — посміхнувся він. — Але ж молода леді зверталась до вас "Конрад".
— А! Це інша справа. Повинен признатись, вам обом, що з певних причин я назвався цій леді Конрадом. Особиста справа, бачте.
— Правдоподібна історія, чи не так? — зазначив Картер. — Ні, сер, ходімте з нами. Джо, зупини таксі.
Таксі, що проїжджало мимо, зупинилось, і троє чоловіків сіли в нього. Ентоні зробив останню спробу, звертаючись до Веррола, якого було, гадав він, легше переконати.
— Послухайте, дорогий інспекторе, вам нічого не варто заїхати у мою квартиру і переконатись, що я кажу правду. Ви навіть можете не відпускати таксі — от щедра пропозиція!
Веррол уважно оглянув, його.
— Гаразд, — сказав він. — Як не дивно, мені здається, що ви кажете правду. Ми не хочемо знеславити себе на весь участок, заарештувавши не ту людину. Ваша адреса?
— 48, Бренденбург-Мсншенс.
Веррол нахилився уперед і прокричав шоферові адресу. Всі троє сиділи мовчки, поки не приїхали; Картер вийшов з така, і Веррол знаком наказав Ентоні йти за ним.
— Не будемо зчиняти галас, — оголосив він, вилазячи. — Ми вдамо, наче містер Іствуд приводить у гості друзів.
Ентоні прийняв пропозицію з вдячністю: його думка про Відділ розслідування злочинів з кожною хвилиною ставала все позитивнішою.
У вестибюлі їм пощастило — вони зустріли Роджерса, брамника. Ентоні зупинився.
— А! Добрий вечір, Роджерсе, — недбало зауважив він.
— Вечір добрий, містер Іствуд, — з повагою відповів брамник.
Він добре ставився до Ентоні, який подавав більш скнаристим сусідам приклад щедрості.
Ентоні відчинив двері своїм ключем.
Друкарська машинка стояла, як він її і залишив. Картер підійшов до столу і прочитав заголовок на папері.
— "Таємниця другого огірка"? — оголосив він похмурим голосом.
— Мій роман, — недбало пояснив Ентоні.
— Ще один непоганий доказ, сер, — сказав Веррол, хитнувши головою. — До речі, про що це? В чому полягає таємниця другого огірка?
— В тім-то й річ, — сказав Ентоні. — За всією цією історією стоїть саме другий огірок.
Картер пильно поглянув на нього. Раптом він похитав головою і багатозначно постукав по лобі.
— Схибнувся, бідолаха, — промимрив він убік, але досить голосно.
— А тепер, джентльмени, — весело сказав містер Іствуд, — до діла. Ось листи, адресовані мені, моя банківська книжка, листування з видавцями. Що іще вам треба?
Веррол оглянув папери, які Ентоні сунув йому в руки.
— Щодо мене, сер, — сказав він шанобливо, — більше нічого не треба. Я задоволений. Але я не можу взяти на себе всю відповідальність і відпустити вас. Бачте, хоч ви й правда багато років проживаєте тут як містер Іствуд, все ж не виключена можливість, що Конрад Флекман і Ентоні Іствуд — одна й та ж особа. Я повинен провести ретельний обшук квартири, зняти ваші відбитки пальців і зателефонувати в участок. Може, ви пройдете в ту маленьку кімнатку з Картером, сер, поки я займуся ділом?
— Будь ласка, — неохоче сказав Ентоні. — А навпаки, мабуть, не можна?
— Тобто?
— Що коли ви, я і пара віскі з содовою засядемо у дальню кімнату, поки ваш друг сержант займеться ретельним обшуком?
Вони залишили Картера, який оглядав з діловою проворністю вміст письмового столу. Виходячи з кімнати, вони почули, як він зняв трубку і замовив Скотленд-Ярд.
— Все не так вже погано, — сказав Ентоні, який, обслуживши інспектора Веррола, всівся поруч і поставив поряд віскі з содовою. — Мені випити першому, щоб ви переконались, що віскі не отруєне?
Інспектор усміхнувся.
— Неприємно, згоден, — зазначив він. — Але ми дещо тямимо у нашій професії. Я одразу зрозумів, що ми помилились. Та, звісно, доводиться дотримувати формальностей.
— Певна річ, — з жалем сказав Ентоні. — Хоч сержант, здається, не поспішає пом'якшувати?
— А, сержант Картер хороша людина. Його не так легко провести.
— Я помітив, — сказав Ентоні. — До речі, інспекторе, — додав він, — ви не заперечуватимете проти того, щоб розповісти дещо про мене?
— Яким чином, сер?
— Ну хіба ви не бачите, що мене з'їдає цікавість? Хто така Анна Розенборг і чому я убив її?
— Ви прочитаєте про це у завтрашніх газетах, сер.
— "Завтра ляжуть на мене вчорашні десять тисяч років", — процитував Ентоні. — Серйозно, я вважаю, ви цілком можете задовольнити мій законний інтерес, інспекторе. Відкиньте вашу офіційну стриманість і розкажіть мені все.
— Ну, сер, Анна Розенборг була за національністю німкенею і жила в Хемпстеді.
Не маючи видимого джерела доходів, вона щорік ставала багатшою. Якийсь час, — провадив Веррол, — вона торгувала старим одягом...
Років десять тому в Лондоні проживали кілька політичних біженців з Іспанії, і серед них якийсь дон Фернандо Феррарес з молодою дружиною і дитиною. Вони були дуже бідні, і дружина хворіла. Анна Розенборг прийшла до них на квартиру і запитала, чи нема у них чогось на спродаж? Дона Фернандо не було вдома, і його дружина вирішила розстатися з дуже гарною іспанською шаллю, чудово вигаптуваною, одним з останніх подарунків чоловіка перед втечею з Іспанії.
Коли дон Фернандо повернувся і дізнавсь, що шаль продано, його охопила лють, і він марно спробував повернути її. Коли нарешті йому вдалося знайти купувальницю, вона сказала, що продала шаль невідомій жінці. Дон Фернандо був у розпачі. Через два місяці потому він був заколотий ножем на вулиці й помер від ран. З цього часу Анна Розенборг стала просто підозріло багатою. За наступні роки її будинок у Хемпстеді піддавався пограбуванню щонайменше вісім разів. Чотири спроби були невдалими, і злодії не забрали нічого, в інших чотирьох випадках серед викраденого була яка-небудь вигаптувана шаль.
Інспектор зупинився, потім по нетерплячому жесту Ентоні продовжував:p— Тиждень тому в нашу країну з монастиря у Франції прибула Кармен Феррарес, молода дочка дона Фернандо. Вона одразу розшукала в Хемпстеді Анну Розенборг.