Блор позирнув на годинник.
— Зараз друга година. Як відносно ленчу?
— Я не збираюся повертатися до будинку, — рішуче сказала Віра. — Зостаюся тут, надворі.
— О, це ваша справа, міс Клейторн. Але ж необхідно підтримувати свої сили,
— Лише від погляду на консервований язик мені стає зле! — відповіла Віра. — Я не хочу їсти. Люди здатні голодувати поспіль багато днів, наприклад, перебуваючи на дієті.
— Воля ваша, — сказав Блор, — а мій організм вимагає регулярного харчування. Ну а ви, містере Ломбард?
— Знаєте, — мовив Філіп, — я теж не в захопленні від цих консервованих язиків. Я зостануся з міс Клейторн.
Блор завагався.
— Зі мною нічого не скоїться, — звернулася до нього Віра. — Гадаю, він не застрелить мене, тільки-но ви підете звідси.
— Ну що ж, — з полегшенням сказав Блор. — Якщо так, то все гаразд, але ж ми домовились не розлучатися.
— Таж саме ви хочете піти від нас — і просто у лігвище звіра. Коли ваша ласка, можу супроводжувати вас, — сказав Філіп.
— Ні, нікуди ви не підете, — різко одказав Блор. — Ви зостанетеся тут.
Філіп всміхнувся:
— То ви, певно, ще й боїтеся мене? Дивно, адже я міг би ухекати вас обох тієї ж хвилини, коли б тільки забажав.
— Безперечно, — погодився Блор, — але це суперечило б тому, що ми маємо загинути поодинці.
— Ви нібито знаєте все це достеменно, — мовив Філіп.
— Аякже, — відповів Блор, — досить ризиковано самому йти зараз до будинку…
— А тому, — спокійно продовжив Філіп, — чи не позичу я вам свій пістолет? Ні, нізащо! Я не такий простак, закарбуйте це собі на носі,
Блор знизав плечима й пішов крутою стежкою до будинку.
— Годування звірів починається, — злорадно проголосив Ломбард… — У зоопарку вони звикли їсти у точно визначені години.
— Як гадаєте, Блор дуже ризикує? — стурбовано запитала Віра. — Адже він буде сам у будинку.
— Ні, це зовсім не так небезпечно, як ви вважаєте: в Армстронга немає зброї, Блор же, мабуть, чи не вдвічі дужчий за нього, та й буде насторожі. До того ж, я певен — Армстронга в будинку немає.
— Але ж коли так, тоді…
— Тоді — це Блор, — спокійно промовив Філіп.
— О! І ви… справді так вважаєте?
— Поміркуйте самі, моя люба. Блорову версію ви чули. Якщо Блор не брехав, то я зовсім непричетний до зникнення Армстронга. Його слова звільняють від підозри мене, але не його! Він казав, що чув уночі чиїсь кроки і бачив, як людина вийшла через вхідні двері. А втім, міг і збрехати.
Припустімо, що він ухекав Армстронга за дві години до того.
— Як це?
Ломбард знизав плечима.
— Цього ми не знаємо. Та коли вас цікавить моя думка, — то це Блорових рук справа, саме він загрожує нам! Що ми знаємо про нього? Та нічого. Може, він ніколи й не служив у поліції. Він може виявитись ким завгодно: схибнутим із розуму мільйонером, божевільним бізнесменом… Достеменно ми знаємо про нього тільки одне: він цілком здатний був учинити всі ці злочини.
Віра зблідла.
— А що, як він нападе на нас? — прошепотіла ледь чутно.
Ломбард намацав у кишені пістолет.
— Не турбуйтеся, — впевнено сказав. — Покладіться на мене. — Потому з цікавістю подивився на дівчину: — Ви з таким довір'ям ставитеся до мене… Я, справді, зворушений… Але чому ви так упевнені, що я не вб'ю вас?
— Треба ж комусь вірити, — відповіла Віра. — Мені здається, що ви помиляєтеся, обвинувачуючи Блора. Як і раніше, я вважаю, що це Армстронг. А у вас немає такого відчуття, — і вона повернулася до Філіпа, — ніби за вами хтось стежить? Стежить і вичікує?
— Це від нервів, — роздумливо сказав Ломбард.
— Тож і ви це відчуваєте, — наполягала Віра. — Скажіть, а вам не спадало на думку… — вона мовби затялася, але одразу ж почала знову: — Я якось читала книжку, в ній оповідалося про двох суддів. Верховний суд послав їх до одного сільця вершити справедливість… Абсолютну справедливість. Так от, судді прибули мовби з іншого світу.
Ломбард мигнув бровою.
— Посланці неба, не інакше, — осміхнувся. — Ні, я у надприродне не вірю. Тут, у нас, справа рук людських.
— Іноді мене бере сумнів, — призналася Віра.
— Це — докори совісті, — відповів Ломбард, окинувши її довгим уважним поглядом. І, трохи помовчавши, додав: — Тож хлопчиська ви таки втопили?
— Ні! Ні! — запротестувала Віра. — Я забороняю вам казати таке!
— Он як! Бідолаха! — насмішкувато мовив Ломбард. — Не знаю, в чім справа, але здогадуюся, що тут не обійшлося без мужчини. Так?
Нараз Віра відчула надзвичайну втому, все стало їй байдуже.
— Так, — безпристрасно промурмотіла, — звичайно, не обійшлося без мужчини…
— Дякую, — сказав Ломбард, — це все, що я хотів знати.
Раптом Віра скочила.
— Ви чули гуркіт? — стривожено спитала вона. — Може, це землетрус?
— Ні, ні, — одповів Ломбард, — проте досить дивно: глухий удар… А потім… потім, здається, я чув ніби якийсь крик. А ви?
Обоє водночас подивилися в бік будинку.
— Звуки лунали звідтіля. Підемо подивимося, що там коїться, — запропонував він.
— Нізащо не піду, — заявила Віра.
— Як вам завгодно. Я пішов.
— Ну то вже й я з вами, — погодилась Віра.
Вони піднялися схилом до будинку. На терасі перед ґанком було спокійно. З хвильку постояли на порозі й вирішили не йти одразу всередину, а спочатку — про всяк випадок — обійти будинок. Блора вони знайшли на східній терасі — він лежав на землі горілиць, руки складено хрестом на грудях, голова роз'юшена. Поруч валялася шматуряка білого мармуру.
Філіп подивився нагору.
— Чия це кімната над нами? — спитав він.
— Моя, — тихо відповіла Віра. Голос її тремтів. — А це, — вона показала на мармурову шматуряку, — годинник у вигляді ведмедя, він стояв на камінній полиці. — Вона повторила тремтячим голосом: — У вигляді ведмедя.
3
Філіп ухопив її за плече.
— Тепер усе ясно, — похмуро вимовив він, — Армстронг ховається десь у будинку. Але цього разу я вже не схибну.
— Стережіться, — спинила його Віра. — Не будьте дурнем. Адже тепер черга за нами. Він якраз і розраховує що ми підемо його шукати.
— Певно, так, — поміркувавши, погодився Філіп. — Ваші підозріння справдилися. Це — Армстронг. Але ж де він сховався? Адже ми з Блором усе поперевертали догори ногами — обшукали і будинок, і острів.
— Якщо ви не виявили вночі, то зараз його не знайти, — сказала Віра.