— Звідки я міг знати, що він помре? — огризнувся Блор.
— Справді, вам не пощастило.
— Мені? Ви хочете сказати — йому?
— І вам також, Блоре. Бо ж ця подія, здається, набагато скоротить і ваше життя.
— Моє? — втупився в нього Блор. — Невже мене відправлять слідом за Роджерсом? Кого завгодно, тільки не мене. Я зможу відстояти себе, будьте певні.
— Не полюбляю йти в заклад. Та й хто віддасть мені виграш, коли вас уб'ють.
— Слухайте-но, містере Ломбард, що ви маєте на увазі?
Філіп Ломбард шкірився посмішкою:
— Я маю на увазі, любий Блоре, що ваші шанси вижити не надто великі!
— Це ж чому?
— А тому, що брак фантазії перетворює вас на чудову мішень. Злочинець з такою фантазією, як в А. Н. Оуена, обведе вас круг пальця.
— А вас? — визвірився Блор, і обличчя його наллялося кров'ю.
— Я маю чудову фантазію, — відповів Ломбард, — мені не раз доводилося попадати в різні халепи, і завше я успішно виплутувався!
5
Віра стояла біля плити, смажила яєчню з беконом і міркувала: "І чого це я розістерилася, мов остання дурепа? Цього не слід було робити. Треба зберігати спокій, дівонько, насамперед спокій!
"Міс Клейторн поводилась чудово — не розгубилася й одразу кинулася навздогін за Сірілом".
Навіщо згадувати про це зараз? Адже все позаду… Сіріл зник під водою задовго до того, як вона підпливла до скелі. Вона знову відчула, як течія відносить її в море. І вона не чинила опору — ледь-ледь пливла, трималася на воді, доки не прибув човен… Вони хвалили її за самовладання, холоднокровність… Усі, крім Х'юго. А Х'юго — він тільки глянув на неї… Боже мій, як боляче згадувати Х'юго, навіть тепер, коли стільки років минуло. Де він? Що робить?
— Віро, бекон підгоряє, — > сердито мовила Брент.
— Вибачте, міс Брент. Якось по-дурному вийшло…
Емілі Брент зняла зі сковорідки, що курилася, останнє яйце. Віра, викладаючи на розжарену сковорідку нові шматки бекону, сказала:
— А у вас чудова витримка, міс Брент.
— Мене з дитинства привчили не розгублюватися й не здіймати галасу, — відповіла стара діва й міцно стулила губи.
"У дитинстві її, певно, постійно гнітили… Це далося взнаки", — подумала Віра. А вголос сказала:
— Невже ви не боїтеся?.. Чи, може, жадаєте вмерти?
"Вмерти!" — слово це гострим свердельцем пронизало мозок Емілі Брент. Вмерти? Ні, вона не збирається вмирати! Хай вмирають інші — це їхня особиста справа. Тільки не вона. Оце дівча нічогісінько не розуміє. Звичайно, вона, Емілд Брент, нічого не страхається — Бренти ніколи не відали остраху. В її родині самі військові, котрі вміли дивитися смерті у вічі. І життя вони вели праведне, так само, як вона… Їй нема чого соромитися… Тож вона не помре…
"Господь потурбується про слуг своїх". "Не бійся острахів нічних, не бійся й стріли, яку пустили вдень…" А зараз ранок, і острахів не було. "Ніхто з нас не вибереться з цього острова". Кому належать ці слова? Ну, звичайно ж, генералові Макартуру, чий кузен одружений з Елсі Макферсон. Його це зовсім не тривожило. Здавалося, він з радістю чекав смерті! Деякі люди не надають значення смерті, самі позбавляють себе життя. Беатрис Тейлор, приміром. Минулої ночі їй снилася Беатрис — за вікном стояла, притиснувши обличчя до скла, благала впустити її у дім. Та Емілі не хотіла цього. Емілі здригнулася й нараз опам'яталася. Надто дивно дивиться на неї Віра.
— Певно, все вже готове? — заклопотано спитала Емілі Брент. — Можна подавати.
6
За сніданком усі були вишукано ввічливі, галантні:
— Дозвольте запропонувати вам іще кави, міс Брент?
— Шматочок шинки, міс Клейторн?
— Ще шматочок бекону?..
Здається, всі шестеро цілком нормальні, спокійні люди. А що крилося за цим? Думки метушилися, як мухи в окропі…
"Що далі? Що далі? Котрий? Хто?"
"Чи спрацює цього разу? Цікаво. Варто свічку засвітити. Якщо я встигну. Боже мій, тільки-но встигнути…"
"Божевілля на релігійному грунті — це точно… А подивитися на неї — таке й на думку не спаде… А що, як я помиляюся?.."
"Це божевілля… Я втрачаю розум. Зникають шерсть, червона шовкова завіска — суцільна нісенітниця. Нічого не розумію…"
"Ідіот, він проковтнув усе, що я йому наплескав. Тут усе легко обійшлося… Та однак слід бути дуже обережним".
"Шість фарфорових індійчат… лише шість — скільки лишиться до вечора?.."
— Кому останнє яйце?
— Мармеладу?
— Дякую. Чи не покласти вам трохи шинки?
Шестеро людей, які цілком нормально поводять себе за сніданком…
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
1
Сніданок скінчився. Суддя Уоргрейв одкашлявся й промовив тихим владним голосом:
— Я вважаю доцільним, щоб ми зібралися обговорити становище. Скажімо, за півгодини у вітальні.
Всі погодилися. Віра збирала тарілки:
— Я приберу зі столу й помию посуд.
— Ми перенесемо посуд до буфетної, — запропонував Філіп.
— Дякую.
Емілі Брент, що підвелася було зі стільця, зойкнула й сіла.
— Що з вами, міс Брент? — спитав суддя. Емілі відповіла вибачливо:
— Мені дуже шкода: я хотіла б допомогти міс Клейторн, але в мене щось паморочиться голова.
— Паморочиться голова? — доктор Армстронг підійшов до неї. — Цілком природно. Запізніла реакція на шок. Я, мабуть, дам вам…
— Ні! — з силою вихопилося в неї.
Усі сторопіли. Доктор Армстронг почервонів. Стара діва з жахом дивилася на лікаря.
— Як хочете, — церемонно схилився перед нею Армстронг.
— Не хочу ніяких ліків. Спокійно посиджу, і пройде.
Посуд перенесли до буфетної, Блор звернувся до Віри:
— Я звик поратися по господарству, тож, коли не заперечуєте, допоможу вам, міс Клейторн.
— Будьте ласкаві, — мовила Віра.
Емілі Брент сама зосталася в їдальні. Чула слабкий гомін розмови, що долинав із буфетної. Запаморочення поступово проходило. Її опанувала сонливість, відчула, що засинає. У вухах гуділо… а може, в кімнаті й справді щось дзижчить. Вона подумала: "Схоже на бджолу чи на джмеля", — і тут побачила бджолу, що повзла по віконній шибці. Сьогодні вранці Віра Клейторн щось балакала про бджіл.
Бджоли, мед? Вона дуже полюбляє мед. Стільниковий мед — його вичавлюють крізь мусліновий мішечок. Він струмить крапля за краплею: кап-кап-кап…
Хтось зайшов до кімнати… з одягу в нього струмить вода… Це Беатрис Тейлор вийшла з річки… Варто Емілі лиш повернути голову, і вона побачить її…