— Жодна нормальна людина не триматиме при собі ціаністого калію, якщо тільки їй по роду діяльності не доводиться знищувати ос, — сказав Армстронг.
— Тобто якщо вона не садівник чи не фермер? А це робота не для Марстона. Безперечно, наявність у нього ціаністого калію так одразу не поясниш. Або Ентокі Марстон ще перед тим, як їхав сюди, надумав покінчити самогубством й тому прихопив отруту, або…
— Або? — поквапив його Армстронг.
— Ви хочете, щоб я сказав уголос? — осміхнувся Філіп Ломбард. — Адже відповідь у вас на язику?.. Звісно, Ентоні Марстона було вбито!
3
— А пані Роджерс? — видихнув доктор Армстронг,
— Я, може, повірив би в самогубство Марстона (не без вагань, звичайно), коли б не місіс Роджерс, — повільно відповів Ломбард, наче розмовляючи сам із собою. — І я, може, повірив би в самогубство місіс Роджерс (без будь-яких вагань), коли б не Ентоні Марстон. Нарешті я міг би повірити, що Роджерс схотів позбутися дружини, коли б не ця незрозуміла смерть Ентоні Марстона. Нам насамперед потрібна теорія, яка спроможна була б пояснити обидві ці смерті, що так стрімливо сталися одна по одній.
— Я, либонь, можу де в чому вам допомогти, — мовив Армстронг і виклав Ломбардові розповідь Роджерса про зникнення двох фарфорових фігурок.
— Так, так, індійчата… — замислився Ломбард. — Учора ввечері їх було десять. А тепер, кажете ви, їх вісім?
І Армстронг продекламував:
Десять індійчат пообідать сіли;
Захлинулося одне — дев'ять залишилось.
Дев'ять індійчат по обіді спали;
Не прокинулось одне — вісім їх зосталось.
Чоловіки подивилися один на одного. Філіп Ломбард невесело осміхнувся й відкинув недопалок цигарки.
— Хіба можна вважати все це за простий збіг обставин? Ентоні Марстон, захлинувшися, вмирає після обіду від ядухи, а матінка Роджерс лягає спати й не прокидається.
— Отже? — спитав Армстронг.
— Отже, — підхопив Ломбард, — ми перед новою загадкою. Де закопано собаку? Де отой містер Ікс, містер Оуен, містер А. Н. Оуен, містер невідомий? Або, інакше кажучи, розшалілий псих, котрий підносить нам оці сюрпризи?
— Та… а… ак, — полегшено зітхнув Армстронг, — виходить, ви згодні зі мною. Але чи розумієте, що це означає? Адже Роджерс присягається, що на острові, опріч нас, нікого немає.
— Роджерс помиляється. Якщо не бреше!
Армстронг сумнівно похитав головою:
— Навряд. Він такий переляканий, що нічого не тямить.
— І моторний човен сьогодні не прибув, — сказав Ломбард. — Це кільця одного ланцюга. На всьому позначається передбачливість містера Оуена. Індіанський острів ізольовано від світу, доки містер Оуен не завершить своєї справи.
Армстронг зблід.
— Невже ви не розумієте, що ця людина — найнебезпечніший маніяк?!
— І все ж містер Оуен дечого не передбачив, — одповів Філіп, і в голосі його забриніли загрозливі нотки.
— Чого саме?
— Обшукати острів — невеликий клопіт. Ми в один момент здійснимо цю нескладну операцію й вловимо цього Оуена.
— Він може виявитися небезпечним, — застеріг Армстронг.
— Небезпечним? — щиро зареготав Філіп Ломбард. — Не страшний нам сіроман, сіроман, сіроман! Небезпечним буду я, коли нарешті доберуся до нього. — Щось із хвилину він розмірковував, потім продовжив: — Нам, мабуть, варто заручитися допомогою Блора. У такій халепі він людина не зайва. Жінкам краще нічого не казати. Щодо інших, то генерал, певно, вже схибнув розумом, а старий Уоргрейв до активної діяльності непридатний. Ми втрьох цілком упораємося.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
1
Заручитися допомогою Блора було неважко. Він, не вагаючись, погодився з їхніми міркуваннями:
— Ці фарфорові фігурки, сер, справді змінюють суть справи. Очевидно, це маніяк, іншої думки й припустити не можна. А у вас не виникало гадки, що містер Оуен хоче здійснити цю операцію, так би мовити, чужими руками?
— Поясніть, будь ласка, свою думку, друже.
— По-моєму, після вчорашньої колотнечі Марстон розгубився й прийняв отруту. Роджерс теж не дає собі ради й відправляє на той світ свою дружину — цілком по плану люб'язного А. Н. О.!
Армстронг заперечливо хитнув головою:
— Не забувайте про ціаністий калій.
— Так, так, справді, зовсім не врахував, — згодився Блор. — Безперечно, ніхто не носитиме з собою таку отруту. Але як отрута могла потрапити до Марстонового келиха?
— Я вже обмірковував, — відгукнувся Ломбард. — Марстон того вечора пив декілька разів. Від його передостанньої порції віскі до тієї, що стала для нього останньою, минув відчутний відрізок часу. Увесь цей час його келих стояв на якомусь із столів. Мені здалося, що келих стояв на маленькому столику біля вікна. Вікно було відчинене — отже, отруту, можливо, підкладено через вікно.
— І жоден із нас не помітив цього? — недовірливо спитав Блор.
— Ми були надто зайняті іншим, — сухо відповів Ломбард.
— Вірно, — сказав Армстронг, — обвинувачення зачепили всіх, і тому всі ми метушилися, сперечалися, поринуті у власні справи. Вважаю, така версія цілком слушна.
Блор знизав плечима:
— Певно, так воно й було. А тепер, джентльмени, за роботу. Ніхто з вас про всяк випадок не захопив із собою пістолет?
— Я, — похляпав себе по кишені Ломбард.
Блор витріщив баньки й навмисно буденним тоном поцікавився:
— Постійно носите його при собі, сер?
— Завше, — відповів Ломбард. — Мені, знаєте, не раз доводилося потрапляти в скрутні ситуації.
— О, — мовив Блор. — Проте вважаю, що ніколи вам не доводилося бути у складнішому становищі, ніж зараз отут! Якщо на цьому острові ховається якийсь маніяк, то напевно він має запас сучасної зброї, не кажучи вже про ножі або кинджали.
Армстронг кахикнув:
— У цьому ви можете й помилитися, Блор. Багато хто з божевільних, пойнятих манією вбивства, вельми тихі, лагідні люди.
— Я не вважаю, докторе Армстронг, що цей належить саме до такого типу божевільних, — відказав Блор.
2
Обшукали острів без особливих зусиль. На північному заході рівний стрімчак прямовисно спускався до моря; дерев на острові не було, квола травиця стелилася по землі. Троє чоловіків працювали ретельно й методично. Починали з вершини гори й спускалися схилом до моря, обнишпорюючи найменші щілини в скелі, що траплялися на їхньому шляху. Жодної печери. Прочісуючи вже берег моря, вони наштовхнулися на Макартура. Генерал сидів прямо, втупивши погляд у небокрай. Місце обрав він зручне, тихе: лиш рокіт хвиль, що розбивалися об скелі, долинав сюди. Старий не звернув на них найменшої уваги. І від того, що він їх навіть не помічав, стало ніяково.