Зоя. Ага.
Толя. Кохання — це ж така незбагненна річ! Хіба знаєш, коли воно тебе підстереже? І до кого? Чи належить вона вже комусь, чиясь дружина, кохана. Чи вільна, чи не вільна — воно не розбирає.
Зоя. Ти так говориш, наче тобі сорок років.
Толя. Хіба справа у роках?
Зоя. Ні… Але…
Толя. Ти пробач. Може, я й не маю права це говорити… Не подобається мені твій Валера.
Зоя. Чого? Через отой брейк?
Толя. Ні… Не тільки.
Зоя. Ти ж його зовсім не знаєш.
Толя. Я й тебе не знаю, але…
З глибини сцени виходить Іван Васильович з чохлами від сидінь автомашини.
Іван Васильович (стелить чохли на лавки). О! Так буде безпечніше. У таку погоду сидіти на сирому й холодному — це… Особливо ж для прекрасної статі.
Зоя. Спасибі! Заздрю вашій дружині. Якби всі чоловіки були такі дбайливі й уважні!
Іван Васильович. Елементарно, Зоєнько, елементарно.
Толя (виймає з-під пахви згорток — це килимок). Я теж захопив.
Іван Васильович. От бачиш!
З глибини сцени виходять Василь Іванович (з пляшкою вина) і Галина Сергіївна (з поліетиленовим кульком, в якому лежать пиріжки).
Галина Сергіївна (простягає Іванові Васильовичу кульок). З новосіллям! Це пиріжки. З сиром. Сама пекла.
Василь Іванович. Хай вам щастить! (Простягає пляшку вина.)
Іван Васильович. Ой! Та ви що! Ні-ні! Це вже вийшло з мого боку… наче здирство. Якби знав, ніколи б… ви мене ставите у незручне становище. Заберіть, я вас прошу!
Галина Сергіївна. Іване Васильовичу!
Василь Іванович. Не ображайте нас.
Іван Васильович. От комедіант старий. Наробив шелесту зі своїми вхідчинами. Думав — жартома, а вийшло…
Галина Сергіївна. По-моєму, все прекрасно.
Входить Валера з оберемком хмизу.
Іван Васильович (крутить у руках пляшку вина). Чи не припишуть нам розтління неповнолітніх? Нічого собі керівний товариш!
Василь Іванович. А для неповнолітніх от, я бачу, є пепсі.
Зоя. Валеро!
Валера (кладе хмиз біля вогнища). Діставай!
Зоя (дістає з сумки пляшку). Неповнолітні пропонують до столу каберне "Оксамит України".
Валера. За смаковими якостями не поступається кращим світовим зразкам. Вживається космонавтами від радіації.
Іван Васильович. Одначе! Неповнолітні!.. Та в цьому вже, дорогі мої друзі, переплюнути вас я неспроможний. (Розводить руками.) Оскільки міцних напоїв не вживаю, можу запропонувати лише чай індійський, а також каву розчинну "арабік".
Василь Іванович (перезирається з Галиною Сергіївною). Не вживаєте?
Галина Сергіївна. Зовсім?
Іван Васильович. На жаль.
Василь Іванович. З огляду на постанову?
Іван Васильович. Незалежно від постанови. Просто від найменшої дози алкоголю починає страшенно боліти голова. З дитинства. Навіть під час війни відмовлявся від фронтових ста грамів. Такий дурний організм. Але абсолютно не заперечую, коли хтось п’є. В міру, звичайно. Отже, відкорковуйте, наливайте, починаймо!
Валера (вміло відкорковує пляшку, хоче налити Толі, який стоїть поряд з ним, тримаючи у руках кружку). Давай!
Толя. Ні. Я — пепсі.
Валера. Та це ж натуральне. Сухарик. Навіть хворим дають.
Толя. Я здоровий.
Валера. Ну, як хочеш… Заєць!
Зоя. Я теж… пепсі. Не хочеться.
Валера. Тю!
Василь Іванович. Ну, тоді пропонується безалкогольна вечеря. На знак солідарності з…
Галина Сергіївна. Правильно! Пити, коли господар не п’є, якось не…
Валера. Ну, як хочете. Нащо я тоді…
Іван Васильович. А де це Чебурашка? Щось він довго…
Входить Чебурашка. З великим оберемком хмизу, поверх якого лежать кілька квітів — пізніх осінніх айстр. Кладе хмиз біля вогнища, бере квіти і мовчки стоїть, розгублено дивлячись на Галину Сергіївну.
Валера. О!
Іван Васильович. Ти диви! Прекрасно!
Галина Сергіївна. Що таке?
Іван Васильович. Не тушуйся, Чебурашко! Даруй! Молодець! Оце лицар! Я бачу, ви на нього справили таке ж враження, як і на мене.
Чебурашка кидається до Галини Сергіївни, простягає їй квіти.
Галина Сергіївна. Дякую, дякую, сннку! (Пригортає його, він несподівано утикається обличчям їй у плече.)
Толя. Чебурашко! Чебурашко!
Валера. Го-го! (Сміється.)
Зоя. Валеро!
Чебурашка так само рвучко одскакує від Галини Сергіївни
Іван Васильович. Ну, давайте, дорогі гості! Чи я вже не знаю, може, швидше я гість. Бо тут вашого не менше, як мого.
Василь Іванович (наливає пепсі). Давайте! Символічно, так би мовити. За те, щоб… щоб під тим дахом завжди були мир і добро. Щоб ніколи ніяке зло не переступало порога. Щоб жодне хиже око не зазирало у вікна!
Іван Васильович. Спасибі! Спасибі! Гарно сказали. "Жодне хиже око…" Не любите, значить, хижаків?
Василь Іванович. Не люблю!
Іван Васильович. Взагалі-то правильно. Я теж. Але знаєте… Як не парадоксально, але хижаки, мабуть, теж у житті потрібні.
Галина Сергіївна. Як це?
Іван Васильович. Для оздоровлення виду. От візьмімо вовків. Яка проти них кампанія була! Майже всіх винищили. А тоді схаменулися. І мерщій занесли до Червоної книги. Бо там, де не стало вовків, поголів’я вироджуватися почало. Вовк виконував, так би мовити, роль санітара. Взагалі, стосунки хижака й жертви, виявляється, у природі діалектично пов’язані. Хижак знищує лише слабких. І цим сприяє вдосконаленню виду. У процесі природного добору вдосконалюється і хижак, і жертва. Причому, помітьте, хижак не зацікавлений в тому, щоб жертва, як вид, зникла зовсім. Він її береже. Бо інакше йому нічого буде їсти.
Валера (сміється). Точно.
Василь Іванович. Не знаю, з точки зору зоології, може, й так, а от з точки зору моралі… Я інколи як гляну по телевізору "У світі тварин", так мене аж пересмикує. Так уже милуються ті любителі тварин хижаками, так уже показують захоплено, як вони жертви свої доганяють, хапають і хрумають, що…
Галина Сергіївна. Згодна.
Толя. Я теж… не можу дивитися.
Іван Васильович. А ви, пробачте, хто за фахом?
Василь Іванович. Викладачі. Я суспільствознавство викладаю. А вона…
Галина Сергіївна. А я — вчитель фізкультури.
Іван Васильович. Я так і подумав. Моралісти-теоретики. Ех-хе-хе! Милі мої! Треба наближати школу до життя. Дотеоретизувалися вже. Готувати треба підростаюче покоління до суворих законів дійсності.
Галина Сергіївна. Так що? Робити з них хижаків?
Іван Васильович. Я цього не кажу. Боже збав! Але виховувати їх жертвами теж не варто. Треба, щоб вони вміли відстояти себе у житті. Виживання в екстремальних умовах складного сьогоднішнього дня навчити їх треба. Щоб не загинули. Правильно я кажу?