Княгиня проживала на вулиці. Міроменіль, в найманому за скромну ціну невеличкому одноповерховому особнячку. Тут вона .зберігала рештки своєї пишноти. Тут ще відчувалася витончена елегантність дами вищого світу. Прекрасні речі, що свідчили про високе становище, оточували її. На каміні можна було бачити чудову мініатюру — портрет Карла X6, роботи мадам де-Мірбель, з вигравіруваним написом під ним: "Подаровано королем", і тут же, поряд, портрет Мадам*, яка була особливо прихильна до неї. На столі сяяв надзвичайно дорогий альбом, якого не насмілилась би викласти відкрито жодна з буржуазних сімей, що царюють тепер у нашому промисловому метушливому суспільстві. Ця сміливість чудово змальовувала княгиню як жінку. Альбом містив портрети, серед яких налічувалось десятків зо три близьких друзів, на думку світу — коханців княгині.— Щодо числа, то це наклеп, та коли звести його до дюжини, то, може, так воно й було,— мовляла маркіза д'Еспар з властивим їй вишуканим лихослів'ям.
* Тобто герцогині Беррійської, дружини другого сина Карла X. "Мадам" — титул, якого надавали при дворі Бурбонів дочкам короля і дружинам наслідних принців. Вживане в цьому розумінні слово "Мадам" писалося з великої літери. (Прим. перекл.)
Портрети Максима де-Трай, де-Марсе, Растіньяка, маркіза д'Егріньйон, генерала Монріво, маркізів де-Ронкероль і д'Ахуда-Пінто, князя Галатіона, молодих герцогів де-Гранльє, де-Реторе, прекрасного Люсьєна де-Рюбампре, молодого віконта де-Серізі були в цьому альбомі виконані в дуже кокетливій манері кращими художниками. Не приймаючи нікого, крім двох або трьох осіб з цієї колекції, княгиня насмішливо називала цей альбом "збіркою своїх помилок".
Нещастя зробило цю жінку доброю матір'ю. На протязі п'ятнадцяти років Реставрації вона надто багато розважалася, щоб подумати про сина; але, заховавшись у темряву невідомості, ця блискуча егоїстка розміркувала, що материнське почуття, доведене до крайності, стане для її минулого життя виправданням, визнаним чутливими людьми, які простять усе зразковій матері. Вона тим дужче полюбила сина, що їй не було більше кого любити. До того ж Жорж де-Мофріньєз був одним з тих синів, які можуть задовольнити всі вимоги материнського гонору. І княгиня також жертвувала для нього всім, чим могла: держала для нього конюшню і каретник, над якими він жив у невеличких антресолях, що складалися з трьох чудово обставлених кімнат, які виходили на вулицю; вона прирекла себе на ряд обмежень, щоб залишити для нього верхового коня, коня для кабріолета і грума. У неї залишилася тільки покоївка, та, замість куховарки, одна з її колишніх дівчат, що прислужували на кухні. Грумові герцога випала тепер важкувата служба. Тобі, колишній грум "покійного" Боденора, як жартома називали у вищому світі цього франта, що розорився, цей молодий грум, який в свої двадцять п'ять років усе мав вважатися за чотирнадцятирічного, мусив і чистити коней, і мити кабріолет, або тильбюрі, супроводити свого хазяїна, прибирати кімнати і перебувати в передній княгині, коли випадково вона мала прийняти якусь важливу особу, щоб доповісти про неї.
Коли подумати, чим була за часів Реставрації прекрасна герцогиня де-Мофріньєз, одна з паризьких цариць, блискуча цариця, чиє розкішне життя могло б, мабуть, правити за приклад для найбагатших модних жінок Лондона, то було якось зворушливо бачити її в скромній раковині на вулиці Міроменіль, в кількох кроках від її величезного особняка, недоступного для життя в ньому при будь-яких достатках і зруйнованого молотками спекулянтів, щоб зробити на його місці вулицю. Жінка, яку ледве встигали обслужувати тридцять слуг, яка мала в своєму розпорядженні найкращі в Парижі покої для прийомів і найчарівніші невеличкі кімнати, де вона влаштовувала такі чудові вечірки, жила тепер в квартирі з п'яти кімнат: передньої, їдальні, вітальні, спальні та туалетної, а вся прислуга її складалася з двох жінок.
— Ах, її ставлення до сина гідне подиву! — говорила лукава плетуха, маркіза д'Еспар.— І все це без всякої удаваності: вона щаслива. Ніколи не можна було б повірити, що ця жінка, така легковажна, здатна на рішення, виконувані з такою стійкістю. Звісно, наш добрий епіскоп підбадьорює її, чудово ставиться до неї і готовий умовити стару графиню де-Сен-Сінь відвідати її.
А втім, чи не слід визнати, що й справді треба бути королевою, щоб уміти відректися і шляхетно зійти з високого становища, яке ніколи не було цілком втрачене? Тільки особи, які добре усвідомлюють, що вони ніщо самі по собі, скаржаться під час свого падіння, або нарікають на долю і повертаються до минулого, яке ніколи не вернеться, добре розуміючи, що не можна піднестися двічі. Змушена обходитися без тих рідких квітів, серед яких звикла жити і які так чудово відтіняли її, бо неможливо було не порівнювати її з квіткою, княгиня вдало вибрала собі одноповерховий особнячок: там у неї був гарний маленький садочок, зарослий кущами, який оживляв вічною зеленню газону її мирний притулок. Вона могла розраховувати майже на дванадцять тисяч ліврів річного доходу, який досі складався з щорічної допомоги, видаваної старою герцогинею де-Наваррен, тіткою молодого герцога по батьківській лінії,— ця допомога мала тривати до його одруження,— і ще одної допомоги, посиланої герцогинею д'Юксель з її маєтку, де вона наводила економію так, як це уміють робити старі герцогині, перед якими Гарпагон7 — просто школяр.
Князь жив за кордоном, завжди готовий виконувати накази своїх вигнаних владарів, поділяючи їх нещасну долю і служачи їм з безкорисливою відданістю; це була людина, може, найрозумніша з усіх, хто їх оточував. Становище князя де-Кадіньян досі підтримувало його дружину в Парижі. Саме у княгині, під час змови герцогині Беррійської у Вандеї8, відбулися наради маршала, якому ми зобов'язані завоюваннями в Африці9, з головними керівниками легітимістів: настільки непомітна була княгиня, так мало підозри викликало її нещасне становище у тогочасного уряду.
Побачивши наближення страшного кінця кохання, наближення сорока років, після яких для жінки лишається так мало, княгиня кинулася в царство філософії. Вона читала,— вона, яка протягом шістнадцяти років проявляла найбільшу відразу до серйозних речей. Література і політика в наші дні для жінок — те саме, чим була колись побожність — останній притулок їх претензій. В світських колах говорили, що Діана хоче написати книгу. З того часу, як княгиня з вродливої, прекрасної жінки перетворилася в жінку розумну, і поки ще зовсім не залишила світського життя, вона робила прийомом у себе найбільшу честь, яка надзвичайно відзначала удостоєну особу. Під прикриттям цих занять вона спромоглася обманути одного з своїх перших коханців, де-Марсе, людину, найбільш впливову в буржуазній політиці, зведеній на трон в липні 1830 року. Вона прийняла його у себе якось ввечері, в той час як маршал і декілька легітимістів шепталися в її спальні про захоплення королівства, що, проте, не може відбутися без допомоги ідей, цієї єдиної умови успіху, про яку забули змовники. Це була красива помста красивої жінки — погратися прем'єр-міністром, змусивши його послужити ширмою для змови проти його власного уряду. Ця пригода, гідна славних днів Фронди10 стала предметом найдотепнішого листа, в якому княгиня давала герцогині Беррійській звіт про переговори. Герцог де-Мофріньєз поїхав у Вандею і зумів повернутися звідти таємно, не скомпрометувавши себе, але не без ризику поділити небезпечну долю її високості, яка, на жаль, відіслала його, коли вже все було втраченим: може, палка пильність юнака й перешкодила б зраді. Хоч які великі були гріхи герцогині де-Мофріньєз в очах буржуазного світу, поведінка її сина, напевне, стирала їх в очах світу аристократичного. Була шляхетність і велич у тому, щоб отак ризикувати єдиним сином і спадкоємцем історичного роду. Звичайно, є так звані спритні люди, які поправляють помилки в особистому житті послугами в житті політичному, і навпаки; але у княгині де-Кадіньян не було ніякого розрахунку. Можливо, що його буває не більше у всіх тих, хто поводиться так само. Подібні події наполовину полягають саме в цих суперечностях здоровому глуздові.