Вранці Вася пішов на чужу тепер територію колишнього замку графа Монте-Крісто. Серце стискалося щемко і болісно.
Вася знайшов і підібрав затвор, автоматний диск і стріляні гільзи. Купонів не було ніде. Мабуть, вони їх спалили. Вони розкладали вогнище на городі, палили різний горючий непотріб.
Вася довго й неприкаяно ходив по стерні й наче вперше побачив, який гарний краєвид одкривається звідси, з баби-Христиного городу. Обійстя було на пагорбі, унизу звивалася в долині річка, а на тому боці знову здіймалися мальовничі горби з гаями й перелісками. Недарма накидало оком на цю місцину колишнє начальство.
І тепер уся ця краса належить чужим людям, міським "дачникам", отому красючкові Ігорку, який обізвав його, Васю, придурком.
Ні! Стерпіти це було несила. Треба щось зробити! Помститися!
Найпростіше, звісно, підстерегти Ігорка десь у кущах і надавати по пиці. Ви не дивіться, що Вася такий щуплявий і непоказний. Він жилавий, верткий. У бійці може дати фору і на півголови вищому за себе. Це у класі всі знають. Здоровило Гриць Заремба й досі носить шрам на підборідді від Васиного удару пеналом — здумав, бач, покозакувати над Васею. І Володьку Очеретного Вася не злякався, хоч той і на рік старший. Примусив свою шапку, яку Володька у калюжу кинув, зубами діставати з калюжі. Тепер Васю ніхто й пальцем не зачіпає. Ну його, психованого!..
Отже.
Але… побіжить же Ігорьок, сльози по мармизі розмазуючи, до мамочки скаржитися. А та — до бабусі. А бабуся, хоч і добра, не зможе від батьків приховати. А батьки почнуть виховувати. На очах у сусідів. І потім увесь час той Ігорьок стовбичитиме перед носом. Нікуди ж від нього не дінешся, не сховаєшся. Сусіда! Не життя ж буде, а мука.
Ні! По пиці давати не можна. Тільки собі морока. Треба придумати щось розумніше. Щоб була таємниця! Щоб ніхто не знав, що то він, Вася, придумав. Наприклад, викопати у садку яму і замаскувати гілками. Ступить Ігорьок — гур-гур! — і… А якщо не Ігорьок, а мама ступить? І ногу зламає? Ні. Не годиться. Граф Монте-Крісто так не вчинив би. Але й образ граф не прощав ніколи. Усім ворогам своїм одплатив.
Думати треба.
Думай, Васю, думай! Захурчав, наближаючись, мотор автомашини.
До бабусиних воріт під'їжджав "рафик" голови сільради. За кермом сидів Тато, Григорій Савович. Він завжди їздив сам, без шофера.
Бабуся, спершись на граблі, дивилася на нього з-під долоні.
— Доброго дня! — привітався Тато, вилазячи з машини. Був він огрядний, з обвітреним лицем і засмаглою блискучою лисиною.
— Здрастуйте, як не жартуєте! — усміхнулась бабуся.
— Пшеницю викосили, — мовив директор, глянувши на сусідський город, де стояв Вася.
— Та вже ж, пожнивувала, — кивнула бабуся. — Андрій Гапочка, слава тобі Господи, допоміг.
— Це я йому сказав.
— Спасибі.
— Та яке ж там "спасибі", як більше вже не сіятимете… Ну, я вам десь у березі наріжу. Не турбуйтесь.
— А я хіба що кажу.
— Та я розумію, вам було зручно тут, по сусідству. Але… — голова зітхнув. — Треба було піти людям назустріч… Чорнобильці вони. Дід — київський. А дочка з чоловіком і з хлопцем у Чорнобилі жили. Чоловік на АЕС працював. І під час аварії саме на вахті був. Торік помер.
— О Господи! Царство небесне! — бабуся перехрестилася.
— Та й у хлопця формула крові нехороша. А зараз, самі знаєте, які часи. Навесні вони мало не голодували. От я й вирішив їм цю розвалюху. Підремонтують трохи і… На нову не стягнуться. А зараз, бачте, і городяни до землі горнуться. Та й то… Тільки земля й може порятувати… Ви їх тут не ображайте. Вони люди хороші, діда їхнього я знаю. Журналіст він. Колись писав про наше село. Ну, бувайте здоровенькі!
— Будьте здорові! Будьте здорові! — закивала бабуся. Дверцята хряснули. "Рафик" поїхав.
Бабуся глянула через дорогу на Васю і мовчки скрушно похитала головою — чув, мовляв, яке лихо. Потім повернулася і почовгала у хлівець, де нетерпляче рохкав підсвинок.
У Васі обличчя пашіло, наче йому дали ляпас.
Формула крові.
Які страшні слова!.. Смертельним холодом віє од них. Як і від слів "Чорнобиль", "АЕС", "аварія".
Їхні Завалійки були у чистій зоні. І отам, за лісом, по той бік річки, побудували колись нове селище — для чорнобильських переселенців із забруднених територій. Коли їдеш у райцентр, видно було однаковісінькі цегляні будиночки під шифером з однаковісінькими сараями, туалетами, з голими, ще без дерев, дворами, що вишнурувалися у рівні ряди попід лісом, і хоч все те було нове й добротне, але так чогось стискається серце від незатишку: наче то не будинки, а новобранці, що тужать за рідною домівкою.
Формула крові.
А він хотів… і за що, питається? За те, що Ігорьок сказав: "Якийсь придурок…". Але ж він ще й не бачив Васі й не мав же на увазі саме його. І хіба він знав, що то скарби графа Монте-Крісто?..
Ну й придурок ти, Васю! Справжній придурок! Недарма хлопці кажуть — "психований".
"Навесні вони мало не голодували."
На дачу цю, на город розраховують, мабуть, щоб підгодуватися. Та коли ж це буде. На той рік, не раніше. Уже ж липень місяць. Нічого вже не посієш, не посадиш — не збереш.
Вася враз зірвався і побіг. До хлівця, де поралася біля підсвинка бабуся.
— Бабуню! — вигукнув він.
— Чого тобі? — обернулася вона.
— Бабуню! — повторив Вася й замовк.
— Що?
— Можна… можна я банку з салом візьму у погребі?
— Нащо? — вона пильно глянула на нього. І враз усміхнулася. — А-а. Візьми, візьми, авжеж.
— Тільки ви ж нікому! Га? Нікому! Хай буде таємниця.
— Хай! — кивнула бабуся, — А то ще й не візьмуть. Посоромляться. Ти ще й компотів візьми. І… огірків, помідорів. Я вже й сама думала.
Вася побіг у льох…Двері сусідської хати були незамкнені. Та й чого замикати, як там тільки вітер гуляє.
Прибрано, підметено. Лише скриня стоїть у кутку. Вікно ціле. Встигли вже й полагодити.
У скриню все не влізло. Вася поставив банки за скринею на долівці. І прикрив рядном. А до рядна пришпилив булавкою аркуш паперу. На папері було написано:
"Ігорку!
Гуманітарна допомога.
Від г. М-К".
Це була перша справжня невигадана таємниця графа Монте-Крісто. Вася дуже любив таємниці.
2001 р.