— То це прісноводне озеро? — запитав Пенкроф.
— Звичайно, — відповів інженер. — Його напевне живлять гірські джерела.
— А он у нього впадає річечка, — вигукнув Герберт, показуючи на вузький потік, витоки якого, мабуть, починалися у західних відрогах хребта.
— Ай справді, — зауважив Сайрес Сміт. — А раз ця річечка впадає в озеро, то, очевидно, там, з боку моря, є стік води, через який її надлишок витікає з озера. Ми в цьому переконаємося на зворотному шляху.
Цей звивистий потічок і вже досліджена річка, очевидно, і являли собою всю річкову систему острова, принаймні ту, яка відкривалася зору мандрівників. Проте не виключалося, що в хащах дерев, які вкривали густим лісом дві третини острова, до моря текли й інші струмочки та річечки. Це навіть видавалося ймовірним, адже лісиста частина острова на вигляд була дуже родючою й багатою на чудові зразки флори помірного поясу. Що ж до північного боку острова, то там не було помітно ніяких потоків. Можливо, вони траплялися лише в болотистій північно-східній його частині, а решта була вкрита дюнами, пісками й камінням — безплідною, дикою місцевістю, яка становила різкий контраст із розкішною природою на більшій частиш острова.
Вулкан, що здіймався не в центрі острова, а ближче до північно західного узбережжя, ніби ділив його на дві нерівні зони. На південному заході, на півдні та південному сході нижні прискалки відрогів гірського хребта зовсім зникали під зеленим шатром лісів. Зате на півночі простежувались усі їхні розгалуження, аж поки ті розчинялися у піщаних [83] рівнинах. Якраз із того боку проклала собі шлях лава, що вивергалася з вулкана, і широкі крем'яні шляхи, де пролягали її русла, тяглися аж до вузького мису, який виступав у море на північному сході острова й утворював затоку.
Цілу годину залишався Сайрес Сміт зі своїми супутниками на вершині гори. Острів розгортався у них перед очима, мов рельєфна різнобарвна карта, зеленава там, де росли дерева, ліс, жовтувата, де розкинулися піски, і з голубими морем, озером та річечками. Вони охоплювали поглядом весь обшир краєвиду, і для їхнього зору зосталися 'непроникні лише зелені хащі, глибінь тінявих долин та глибокі ущелини, вириті природою біля підніжжя гори-вул-кана.
Лишалося розв'язати одне чи не найважливіше питання, що згодом справить дивовижний вплив на всю майбутню долю потерпілих.
Чи є на острові ще якісь люди?
На висловлене журналістом запитання після нещодавно здійсненого огляду всього острова, здавалось, уже можна сказати рішуче "ні".
Ніде не помічалося слідів праці людських рук. Ані сільця з таких-сяких хатинок, ані окремих хижок чи рибальських сіток на морському узбережжі. Так само ніде не вився у повітря бодай легенький димок, що свідчив би про життя на острові інших людей. Щоправда, довга, схожа на хвіст алігатора, кінцівка острова, витягнута на південний схід, ледь мріла миль за тридцять від спостерігачів, і там навіть Пенкроф із його соколиними очима не міг би розрізнити людського житла. Неможливо було також підняти зелену запону, що вкривала три чверті острова, і подивитися, чи не сховалось якесь селище в густому лісі. Але, як правило, остров'яни, що населяють вузькі клаптики землі, котрі неначе виринули з тихоокеанських хвиль, переважно селяться поблизу берега, а тут усе узбережжя здавалося зовсім безлюдним.
Отож до повного дослідження острів міг вважатися безлюдним.
Та, може, сюди навідувалися, бодай зрідка, аборигени із сусідніх островів? На це питання важко було відповісти. На п'ятдесят миль довкола не виднілося ніякої землі. Проте п'ятдесят миль не складно подолати в малайських прао чи у великих полінезійських пірогах. Усе залежало від розташування острова, від того, чи він загубився серед тихоокеанських просторів, чи, навпаки, перебуває неподалік [84] від заселених архіпелагів. Чи ж пощастить Сайресові Сміту, не маючи інструментів, визначити широту й довготу острова? Складна то буде справа... А оскільки нічого ще це відомо, то не завадило б підстрахуватися на випадок наскоку сусідів-аборигенів.
Загальне знайомство з островом було завершено, визначено його конфігурацію і рельєф, гідрографію й орографію, обраховано площу. Журналіст накреслив на аркушику паперу план розташування лісів і долин. Лишалося тільки спуститися схилом гори та обстежити острів з погляду його мінеральних багатств, рослинного і тваринного світу.
Та перш ніж подати супутникам сигнал вирушати в дорогу, Сайрес Сміт спокійно й поважно сказав:
— Ось, друзі мої, вузька смужка землі, на яку закинула нас рука Всевишнього. Тут доведеться нам жити, можливо, тривалий час. Може трапитись також, що нам неждано прийдуть на підмогу, якщо випадково поблизу пропливатиме якийсь корабель... Кажу "випадково", бо острів цей незначний, він не має навіть природної гавані, придатної для стоянки суден, і, побоююсь, лежить поза звичними морськими шляхами, тобто набагато південніше шляхів, якими ходять кораблі до тихоокеанських архіпелагів, і далеко північніше курсу тих суден, які ходять до Австралії, огинаючи мис Горн. Я не хочу нічого від вас приховувати...
— І добре робите, дорогий Сайресе, — жваво відповів журналіст. — Ви маєте справу з чоловіками. Вам вірять, і ви завжди можете сподіватися на нашу підтримку. Чи не так, друзі?
— Я виконуватиму всі ваші розпорядження, пане Сайресе! — запевнив Герберт, ухопивши інженерову руку.
— Мій пане, я завжди піду за вами в огонь і в воду! — вигукнув Наб.
— Що ж до мене, — мовив моряк, то хай мене грім поб'є, коли я ухилятимусь від роботи, і, якщо хочете, пане Сміт, ми влаштуємо на цьому острові нашу маленьку Америку! Ми тут набудуємо мостів, прокладемо залізниці, встановимо телеграфні лінії, і якогось чудового дня, коли він стане невпізнанним, упорядкованим, культурним, подаруємо його уряду Сполучених Штатів! Я прошу вас тільки про одне.
— Про що? — запитав журналіст.
— Вважати себе не нещасними потерпшими, а коселен-цями, що прибули сюди, аби обжити нову землю!
Сайрес Сміт, не втримавшись, усміхнувся, і таким чином схвалив морякову пропозицію. Потім подякував товаришам [86] і додав, що розраховує на їхню активну підтримку та на поміч Наба.