Слова капітана Немо колоністи зустріли глибоким мовчанням.
— Слухайте мене уважно, — вів далі капітан Немо. — "Наутілус" ув'язнений в печері базальтовою скелею, що піднялася з дна моря. Але якщо він не може випливти зі своєї в'язниці, то принаймні може зануритися на дно безодні під склепінням цієї печери і поховати мій прах.
Колоністи з побожною шанобливістю слухали капітана:
— Завтра, пане Сміт, ви і ваші друзі покинете "Науті. —лус", і всі скарби, зібрані в ньому, повинні навіки зникнути разом зі мною. На згадку про принца Даккара, історію життя якого ви тепер знаєте, вам залишиться тільки одне — ось ця скринька... В ній лежать діаманти на кілька мільйонів; з ними переважно пов'язані спогади про ту пору мого життя, коли я був чоловіком і батьком, коли я майже вірив у щастя... Крім того, ви знайдете в ній перли, які я зі своїми друзями зібрав на дні морів. Завдяки цим коштовностям ви зможете коли-небудь зробити багато добра. В руках таких людей, як ви і ваші товариші, пане Сміте, гроші не стануть знаряддям зла. Перебуваючи там, на Небі, моя душа буде співучасницею ваших справ, і це не лякає мене. [492]
Хвильку помовчавши, украй виснажений капітан Немо знову зібрався на силі й повів далі:
-— Завтра ви заберете цю скриньку і, вийшовши із салону, зачинете за собою двері. Піднявшись на місток "Науті-луса", ви задраєте люк і добре прикрутите болтами його заслінку.
— Гаразд, ми зробимо так, як ви хочете, капітане! — відповів Сайрес Сміт.
— Добре. Потім ви сядете у той самий човен, на якому сюди припливли. Тільки, перш ніж відчалити від "Наутілу-са", підпливіть до корми і відкрийте два великі крани, розміщені на ватерлінії. Вода потече в резервуари, і "Наутілус" поступово зануриться, щоб знайти вічний спокій аж на дні моря.
Помітивши заперечний жест Сайреса Сміта, капітан Немо додав:
— Нічого не бійтеся! Ви поховаєте небіжчика!
Ні Сайрес Сміт, ні його друзі не почували за собою права будь-що заперечувати капітану Немо. То була остання воля вмирущого, і її належало виконати.
— Можу я сподіватися на ваше слово, панове? — запитав капітан Немо.
— Можете, капітане! —відповів за всіх інженер. Умирущий кивнув головою на знак подяки і попросив
залишити його самого на кілька годин. Гедеон Спілет наполегливо пропонував зостатися з ним на випадок, якщо йому стане погано, але капітан рішуче відмовився:
-: До завтра я житиму, пане.
Колоністи вийшли з салону, пройшли через бібліотеку, їдальню і потрапили в машинний зал у носовій частині підводного човна. Там стояли електричні апарати, які давали "Наутілусу" світло, тепло і були його двигунами.
"Наутілус" був справжнім технічним дивом, наповненим безліччю інших— див, тож інженер, розглядаючи його, не переставав захоплюватися.
Потім колоністи вийшли на платформу, що здіймалася на десять — дванадцять футів над водою, і лягли там поблизу опуклої лінзи з грубого скла, з якої струмувало потужне електричне світло. За нею виднілася порожня кабіна із стерном та іншими навігаційними приладами. Колись там стояв стерновий, який вів "Наутілус" крізь товщу морських вод, і електричне світло осявало шлях на досить велику відстань.
Спочатку колоністи, схвильовані зустріччю з капітаном Немо, мовчали; у них стискалося серце на думку, що людина, [493] яка стільки разів подавала їм руку допомоги, повинна вмерти... А вони ж познайомилися з капітаном лише кілька годин тому!..
Хоч би який вирок винесли майбутні покоління справам і вчинкам, здійсненим у його незбагненному житті поза суспільством, принц Даккар все одно залишиться одним із тих незвичайних образів, спогади про яких ніколи не зітруться в людській пам'яті.
— Оце чоловік! — тихо сказав Пенкроф. — Навіть не вкладається у голові, що він стільки років прожив під водою! Аж туга бере, коли думаєш, що й там він не знайшов спокою...
— "Наутілус", — сказав Айртон, — міг би перевезти нас із острова Лінкольна до якої-небудь обжитої землі...
— Хай йому чорт! — вигукнув Пенкроф. — Я зроду не наважився б вести таке судно. Плавати на воді — скільки завгодно, але під водою — вибачайте!
— А я гадаю, — зауважив журналіст, — що таке підводне судно, як "Наутілус", вести дуже легко, Пенкрофе, і ми швидко звиклися б із ним. Йому не страшні ні пірати, ні бурі. На глибині кілька футів море спокійне, як озерце!
— Можливо, — відповів моряк, — але я волію зустріти сильний вітер на борту добре оснащеного судна. Кораблі будують, щоб плавати на воді, а не під водою!
— Друзі, — втрутився інженер, — не треба сперечатися про переваги надводних і підводних суден, принаймні у зв'язку із "Наутілусом". Цей підводний корабель належить не нам, і ми не маємо ніяких прав користуватися ним. У жодному разі ми не можемо брати його. Не кажучи про те, що корабель не може випливти із печери, капітан Немо бажає, щоб його прах зостався тут, на морському дні, а його воля для нас закон!
Трохи ще порозмовлявши, Сайрес Сміт і його друзі спустилися в їдальню "Наутілуса", поснідали й повернулись до салону, де лежав їхній заступник.
Капітан Немо прокинувся із забуття, і його очі знову заблищали. Він навіть ніби всміхнувся.
Колоністи підійшли до нього.
— Панове, — звернувся до них капітан, — всі ви мужні, чесні й добрі люди. Всі ви віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами і полюбив вас. І тепер я вас люблю!.. Дайте вашу руку, пане Сміт!
Сайрес Сміт простяг руку капітанові, і той приязно її потиснув.
— Як добре! — прошепотів він, а потім голосно додав: [494]
— Але досить говорити про самого мене! Я хотів би поміркувати про вас і про острів Лінкольна, на якому ви знайшли притулок... Ви хочете покинути його?
— Але ми неодмінно повернемося сюди! — жваво відповів Пенкроф.
— Повернетесь?.. Справді, я й забув, Пенкрофе, що ви закохані в цей острів, — усміхнувся каштан. — Завдяки вашій праці тут багато що змінилося, і тепер це дійсно ваш острів!
— Наш, капітане, план полягає в тому, — сказав Сайрес Сміт, — щоб принести острів у дар Сполученим Штатам і для стоянки флоту заснувати тут порт, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.
— Ви думаєте про батьківщину, панове, — відповів капітан. — Ви працювали задля її процвітання, її слави. Це чудово. Батьківщина!.. Звичайно, треба повернутися на батьківщину. Вмирати треба на рідній землі!.. А я вмираю вдалині від усього, що любив!