Напевне, Пенкрофа переконали журналістові міркування, бо він, не сперечаючись, погодився повернутись до воза. [449]
Через кілька хвилин інженер уже знав, як стоять справи.
— Гадаю, —-сказав він, подумавши, —-піратів зараз немає в загоні.
— Ми про все довідаємось, —— відповів Пенкроф, — як тільки переліземо через огорожу.
— Що ж, до загону, друзі! —зважився інженер.
— Воза залишимо в лісі? — запитав Наб.
— Ні, — відповів інженер. — Це наш обозний фургон для військового спорядження й провіанту. А як треба буде, віз послужить для нас і прикриттям.
— Тоді в дорогу! — сказав Гедеон Спілет.
Він виїхав з лісу і тихо покотився до загону для худоби. Навколо стояла така сама непроглядна темрява, як і тієї хвилини, коли Пенкроф із журналістом повзли по галявині. Густа трава приглушувала обережну ходу людей і онагрів.
Колоністи були готові будь-якої миті відкрити вогонь. За наказом Пенкрофа Юп ішов позаду загону. Наб вів Топа на повідку, щоб той не забіг наперед.
Загін дійшов до узлісся. Галявина зоставалась безлюдною. Не вагаючись, колоністи проскочили її і прокралися до огорожі. Небезпечну зону вони перетнули за одну-дві хвилини. Наб залишився з онаграми, а четверо колоністів на чолі з Сайресом Смітом тихо підійшли до воріт, аби подивитися, чим вони забарикадовані зсередини...
І тут з'ясувалося, що одна стулка воріт відчинена!
— Отак, а ви що казали? — запитав інженер, повернувшись до моряка й Гедеона Спілета.
Ті приголомшено перезирнулися.
— Хай мене грім поб'є, — пробурчав Пенкроф. — Ворота щойно були зачинені!
Колоністи, охоплені нерішучістю, зупинилися. Невже каторжани були всередині загону, коли Пенкроф і журналіст підповзли до воріт? Це здавалося незаперечним, бо хто інший міг відчинити ворота, якщо не вони? В загоні ще бандити чи вже десь пішли?
Усі ці питання миттю промайнули в головах колоністів, але відповіді на них не було.
Тієї хвилини Герберт, пройшовши кілька кроків у двір, раптом позадкувавші схопив за руку Сайреса Сміта.
— Що там? — швидко запитав інженер.
— Світло!
— У хатині?
— Так!
Всі п'ятеро пройшли в двір і справді побачили за шибкою у вікні слабкий вогник. [450]
Сайрес Сміт миттю обрав рішення.
__ Нам страшенно пощастило, — сказав він товаришам. — Ми захопимо піратів зненацька!
Колоністи проникли в двір, тримаючи напоготові рушниці. Воза вони залишили за огорожею під охороною Юпа і Топа, прив'язавши обох до' нього.
Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет —— з одного боку, а Герберт і Наб — із другого безшумно прокралися під огорожею. Навколо було темно й безлюдно.
Через кілька хвилин усі підійшли до хатини й зупинилися біля зачинених дверей.
Сайрес Сміт знаком велів усім не ворушитися і обережно підкрався до освітленого зсередини вікна. Припавши очима до шибки, він заглянув у єдину кімнату.
На столі горіла свічка. У кутку стояло Айртонове ліжко.
На ліжку лежала людина.
Раптом Сайрес Сміт відскочив од вікна і здушеним голосом прошепотів:
— Там Айртон!
Тієї ж миті двері було скоріше висаджено, ніж відчинено, і друзі вскочили до кімнати.
Айртон, здавалося, спав. Його змучене обличчя свідчило про тривалі й жорстокі страждання. На зап'ястях і щиколотках у нього видніли ся широкі синці.
Сайрес Сміт нахилився над бранцем піратів.
— Айртоне! — вигукнув він і радо потиснув руку товаришеві, знайденому за таких нежданих обставин.
На цей оклик Айртон розплющив очі, подивився на Сайреса Сміта, потім обвів поглядом усіх колоністів.
— Це ви?! — зітхнув він. — Ви?
— Айртоне! Айртоне! — повторював Сайрес Сміт.
— Де я?
— У вашій хатині, в загоні!
— Сам?
— Так.
— Але вони зараз прийдуть! — вигукнув Айртон! — Захищайтеся! Захищайтеся!
ї він знеможено впав на ліжко.
— Спілете, — сказав інженер, — на нас щохвилини можуть напасти. Заведіть воза в загін для худоби, забарикадуйте ворота і зразу ж повертайтесь назад.
Пенкроф, Наб і журналіст кинулись виконувати інженерів наказ. Не можна було втрачати ані хвилини. Може, віз уже опинився в руках каторжан! [451]
За мить журналіст із обома товаришами перебігли двір і опинилися біля воріт, за якими чулося глухе гарчання собаки.
Сайрес Сміт, на хвилину зоставивши Айртона, вибіг із рушницею з хатини, щоб допомогти друзям. Герберт став поруч з інженером. Обидва вдивлялися у гребінь відрогу гори, що здіймався в темряві над загоном для худоби" Якщо пірати влаштували там засідку, вони могли перестріляти колоністів одного за одним.
Цієї хвилини із-за густих хмар над чорною запоною лісу виплив місяць і залив молочним світлом подвір'я загону. З темряви виринув увесь двір із кущами, деревами, струмком, що в'юнився збоку, і високою густою травою. Від гори дім і паркан здавалися зовсім білими, а з протилежного боку, в затінку, темною стіною стояв частокіл.
Незабаром у світловому колі з'явилася якась темна маса. То був віз і за хвилину Сайрес Сміт почув, як зачинились ворота й загриміли засуви.
І тут собака, зірвавшися з повідка і люто гавкаючи, кинувся в глиб загону, праворуч від хижки.
— Обережно, друзі! Цільтеся!.. — крикнув Сайрес Сміт.
Колоністи скинули рушниці до плечей і приготувалися стріляти. Топ, не змовкаючи, гавкав, а Юп, підбігши до ньо го, збуджено засвистів.
Колоністи подалися за собакою й підійшли до струмка, що біг у затінку великих дерев.
І що ж вони побачили у місячному світлі?
На березі лежало п'ять трупів!
То були пірати, які чотири місяці тому висадилися на острів Лінкольна!
РОЗДІЛ XIII
Айртонова розповідь, — Плани його колишніх спільників.— Захоплення загону для худоби. — . Суддя острова Лінкольна.— Бонадоентур".— Пошуки під горою Франкліна.— Гірські полонини, —Підземний гул.— Морякова відповідь.— У глибині кратера.— Повернення.
Що ж сталося? Хто вбив піратів? Невже Айртон? Ні; адже він щойно сам їх боявся!
Але Айртон, упав у глибокий сон, і розбудити його було неможливо. Після того, як він вимовив кілька слів, якийсь [452] ніби дурман знову звалив його на постіль, і він нерухомо лежав у тяжкому забутті.
Гублячись у невиразних здогадках, з нервами, вкрай напруженими через усі ті події, колоністи цілу ніч просиділи біля Айртонової постелі, не повертаючись до того місця, де лежали трупи забитих піратів. Напевне, Айртон не міг би сказати, за яких обставин вони знайшли смерть, адже бідолаха навіть не знав, що він перебуває в загоні. Та принаймні він, може, знав, що відбулося перед тією жахливою карою.,