— Та це ж наш родовий знак! – мимоволі вихопилося у мене, коли я побачив на стіні вирізьблену стрілу з двома літерами на кінці – ДІЖ.
— Так, тут ще чотири століття тому побував наш прапрапрадід Андрій Джура. Він справді був джурою-зброєносцем у козацького ватаж-ка-характерника Омеляна Мухи. І знаєш, чим прославився той характерник? Він знав, як привертати цілі хмари комах і нацьковувати їх на ворогів. Звідти й отримав прізвисько – Муха.
– А твій пращур перебрав від Мухи його таємні знання, – додала мама. – Разом вони мандрували по світах, разом вивчали науку характерництва. А згодом усе, що знали, сховали тут, серед непролазних пісків африканської пустелі. І ця піраміда – їхнє послання в майбутнє. Нам із татом пощастило розшифрувати майже всі закодовані знаки. Залишилося зовсім небагато, і ми зможемо прочитати весь стародавній заповіт. Але головне, що ми знаємо приворотний сигнал, який збере сюди мільйони комах.
* * *
РОЗДІЛ 25
КОСМІЧНІ ЗАГАРБНИКИ ПРИБУВАЮТЬ
Зненацька підлога під нашими ногами почала вібрувати, а звідкись ізгори пролунав звук, схожий на гуркіт грому. Було таке враження, що у верхівку піраміди щойно влучила страшної сили блискавка.
Я глянув на годинника й здригнувся. Стрілки показували рівно третю ночі.
— Здається, прибули наші незвані космічні гості, – дуже спокійно сказав тато, потім провів рукою по намальованій стрілці. В ту ж мить у стіні відкрилася ніша, з якої тато витягнув невеличкий металевий предмет. Так, ніби він робив це щодня, тато приклав предмет до губів, міцно затис його зубами, а тоді кілька разів злегка вдарив пальцем по невеличкій пластині, що стриміла всередині дивного інструменту.
— Та це ж дримба, – прошепотів у мене за спиною Заєць, – тільки форма у неї інша, ніж у звичайних дримб.
Дивні звуки залунали під склепінням кам’яної зали. Вони були схожі й на пронизливе дзижчання, й на свист вітру, і на дзюркотіння струмка. Не припиняючи грати, тато рушив по вузеньких східцях догори. Ми, немов заворожені, сунули за ним, аж поки опинилися біля невеличкого металевого люку. Тато на хвильку урвав гру на дримбі й звичним рухом розчахнув люк. Нам в очі вдарило сліпуче світло, а потім ми побачили космічні кораблі прибульців. То були гігантські прозорі капсули, що зависли над пірамідою. З кожної капсули струменів потужний сніп світла, спрямованого на усічену верхівку піраміди.
Коли наша невеличка команда вийшла на верхній майданчик, усі світлові промені вмить зосередилися на нас. Я відчув себе таким же беззахисним і маленьким, як та муха, котру сьогодні вранці на моїх очах проковтнув довголапий синьоморд.
— Вони знижуються, – тихо промовила мама й узяла мене за руку.
— Я не думав, що їх буде аж так багато, – завважив Жук, і я відчув, що він, попри всі намагання, страшенно хвилюється.
— А я почуваюсь, як на арені цирку, – пожартував Заєць, і раптом підстрибнув і зробив у повітрі сальто-мортале.
* * *
РОЗДІЛ 26
А ТАТО ГРАЄ НА ДРИМБІ
Найспокійніше, здається, почувався мій тато. Він упевнено продовжував вигравати на дримбі, і раптом я почув, що до цих звуків почали долучатися десятки, сотні, тисячі інших. Спершу слабенькі, ці звуки, що долинали звідусіль, перетворилися врешті на суцільний мільйоноголосий хор. То до нашої піраміди наближалися величезні хмари оскаженілих комах!
За мить у сліпучих променях над пірамідою кружляли й дзижчали комарі, мухи, ґедзі – кузьки усіх кольорів і розмірів. Зненацька я почув знайоме ляскання – то знову здиралися на піраміду синьоморді любителі комах, які вже встигли поласувати нашими мухами та комарами раніше, й тепер їхній потяг до земного делікатесу був непереборний.
Спершу я злякався, коли побачив, як із-за краю кам’яної стіни виткнулася перша ротата блакитна ропуха.
— Стережіться! – вигукнув я і вже хотів ховатися назад, усередину піраміди.
Але мама заспокоїла мене та хлопців:
— Погляньте, їх не цікавить нічого, крім поживи.
Не зважаючи на нас, блакитні жаби почали несамовито крутитися на всі боки, раз у раз підстрибуючи, висолоплюючи довжелезні язики й хапаючи все нових і нових комах. Як видно, їхня дивна поведінка зацікавила прибульців у капсулах, бо у прозорих літальних апаратах відкрилися люки, звідти вилетіли довгі драбини, по яких почали спускатися донизу космічні хижаки. Ще у повітрі, перебираючи довгими перетинчастими лапами по щаблях, космічні хижаки почали хапати комах. Видно було, що земні мухи, комарі та ґедзі вразили чужопланетян у самісіньке жаб’яче серце.
– Погляньте, вони щось переказують тим тварюкам, що залишилися у капсулах, – закричав спостережливий Заєць, показуючи на синьомордів.
І справді, ті прибульці, що спустилися з капсул по драбинках, почали свистіти, клацати й кумкати з такою страшною силою, що їх, певно, почули й на віддалених планетах.
У нас позакладало вуха, а синьоморди, що залишалися у капсулах, отримавши цінну інформацію про наших неперевершених кузьок, задраїли люки – і за кілька хвилин приземлилися посеред піщаної пустелі.
Ще мить – і цілі зграї прибульців з радісним кумканням почали вистрибувати на пісок, на ходу ловлячи комах. Це було схоже на масовий сказ. Тепер небезпечних космічних окупантів можна було брати голими руками. Вони не помічали нічого, окрім смачної поживи, що хмарами кружляла навколо них.
* * *
РОЗДІЛ 27
Я РОЗМОВЛЯЮ МОВОЮ СИНЬОМОРДІВ
Тепер я зрозумів, чому тато казав про синьомордів, як про представників страшної цивілізації міжгалактичних загарбників. На спині у кожного з прибульців висів апарат із широким дулом і приладнаний до нього балон.
— Це газ, – сказала мама. – Він може спаралізувати будь-яку живу істоту. А потім ці почвари роблять із нею, що схочуть. Ми змогли дістати кілька таких балонів у тих космічних хижаків, що прибули першими, й дослідили їх.
Тато на хвилину покинув грати на дримбі й додав:
— Найстрашніше, що той газ абсолютно безпечний для самих синьомордів. І взагалі, як виявилося: представники цієї агресивної цивілізації не чутливі до жодної отрути. Вони самі можуть отруїти будь-кого. Особливо небезпечний вірус, що його розносять ці паразити, – вірус страху.